Геза Гардоні - Зірки Егера

— Не поспішайте,— сказав Добо, проводжаючи поглядом Море, якого вели в льох.— А де ж Герге?

— Навіщо він тобі? Он грається разом з моєю дочкою на терасі. Кажуть, що вбили його матір.

— Вбили?

— Еге ж. Якийсь негідник напав на неї і заколов.

— А золото?

— Бідолаха лежить у кутку кімнати долілиць. Певне, там і закопала своє золото.

Добо щось гнівно буркнув. Тоді звернувся до хлопчика:

— Герге! Герге Борнемісса! Підійди-но до мене, маленький витязю. Сідай хутенько на свого коня, синку.

— Куди ви ще поїдете?

— За тими бранцями, брате, про яких розповідав цей хлопчик.

— Таж хильність хоч трохи! Швидше вина! — гукнув Цецеї слугам.— Твій турок ще живий! Він у льосі.

— Юмурджак?

— Біс його знає, як його звати! Той, що ти його підстрелив.

— Ага. Він ще не помер?

— Ні, тільки знепритомнів. Ще одного турка ми теж підібрали. Боюся, що не виживе.

— Боїтеся? Повісити треба негідника!

— Ого! Це ж мій бранець.

— Тоді робіть з ним, що хочете. А Юмурджака приведіть і дайте йому коня.

Поки витязі пили вино, привели Юмурджака.

— Ну, Юмурджак,— сказав Добо,— треба було тобі оце все?

— Сьогодні мені, а завтра тобі,— похмуро відповів турок.

Та, побачивши свого коня і хлопчика Гергея, що сидів верхи на ньому, він аж рота розкрив від здивування.

Добо покликав до себе хлопчика, і вони виїхали за ворота. Турка витязі оточили з усіх боків.

— А чи знаєш ти, Герге, куди ми зараз прямуємо? — запитав Добо.

— Не знаю,— відповів хлопчик.

— Тепер ми їдемо роздобути тобі шаблю.

— У турків?

— Авжеж.

— Для мене?

— Для тебе. А ти не боїшся?

— Ні.

— Найголовніше, синку, не боятися! Все інше прийде потім.— Далі вони їхали мовчки.

Кінські копита зняли білу куряву по дорозі через Мечек, а коли вершники вип'ялися на кам'янистий схил гори, копита лунко зацокотіли.

У Гергея, наче дзвін, відлунювали слова Добо: «Найголовніше — не боятися!»

Бранців знайшли у лісі. Їх сторожили шестеро асабів.

Коли угорські витязі виринули з-за дерев, невільники, радісно вигукуючи, стали розбивати й зривати з себе кайдани.

Шестеро асабів кинулися врозтіч.

Витязі не стали за ними гнатися. Мали інший клопіт. Насамперед треба було познімати кайдани з бранців.

Добо подав руку священикові.

— Я — Іштван Добо,— назвав він себе.

— Мене звуть Габор Шомоді,— відповів піп.— Хай благословить тебе господь, Добо.

Бранці плакали від радості. Жінки цілували визволителю руки, ноги, одяг.

— Ви дякуйте не мені,— заявив Добо.— Вас врятував он той хлопчик.— І він вказав на Гергея.

Гергея за ціле його життя стільки не цілували, як за один цей день. Але в майбутньому не знатиме він ласки: довго доведеться чекати на неї.

Здобиччю угорців стали п'ятнадцять навантажених підвід і багато всілякої зброї.

Перш ніж ділити все це, Добро запитав бранців, хто найпершим попав у неволю.

Вперед вийшов молодий хлопець і зняв шапку:

— Мабуть, я.

— Як тебе звати?

— Гашпар Кочиш, ваш покірний слуга.

— Звідкіля ти родом?

— З Егера, пане.

— А де тебе схопили?

— Під Фейєрваром, мій пане.

— А ти знаєш, чиє то майно на підводах?

— Оті розбійники грабували всюди, де тільки могли.

Добо звернувся до турка:

— Розповідай, Юмурджак.

— Ми брали всюди, де нам аллах дозволяв. Усе майно невірних належить нам. Що знаходили, те й забирали.

— Що ж, розкладіть тепер усе. Я поділю майно між вами.

На одній підводі виявилось багато зброї. Її теж награбували в різних місцях, здебільшого в замку Море. Була тут і легенька невеличка шабелька у вишневих оксамитових піхвах. Добо взяв її в руки.

— Підійди-но до мене, Герге Борнемісса. Візьми цю шаблю, вона твоя. Будь вірним витязем своєї батьківщини і чесним слугою бога. Хай удача і благословення не покидають тебе.

Він прив'язав шабельку хлопчикові до пояса і поцілував маленького витязя в чоло.

Хлопчик схвильовано прийняв цю нагороду. Він навіть зблід трохи. Можливо, в його душу війнув на мить вітер майбутніх часів; він відчував, що тепер бути йому нерозлучним із шаблею.

Добо залишив бранцям усе, що не могло знадобитись його солдатам. Кожен дістав підводу, коня, зброю. Ні до чого були витязям худоребрі селянські шкапи, запряжені у вози.

Циган радісно стрибав довкола коня і воза, які дісталися йому. Затим побіг туди, де лежала зброя. Він вважав скарбом ту поржавілу, поганеньку зброю, якою солдати знехтували. Підперезавшись хустиною, наче турок, циган поначіпляв на себе масу всіляких кинджалів і ножів і став схожий на колючого їжака.