Геза Гардоні - Зірки Егера

Турок одягнув важкі металеві обладунки. Йому допомогли натягнути на голову шолом, ноги взули в залізні чоботи. Затим, підсобляючи жердинами, підсадили його на коня і дали в руки палаш.

— Ти йолоп, Ахмеде!— весело крикнув Балінт Терек.— Палаш не годиться для такого турніру.

— А я вже так звик,— відповів бранець.— Якщо ти, пане, боїшся битися палашем, то на іншу зброю я не пристану.

Пан Балінт знову надів на голову шолом. Кілька разів об'їхав подвір'я, розмахуючи легкою шаблею.

— Вперед! — гукнув він, розганяючи коня.

Турок пригнувся в сідлі і, міцно взявши обома руками палаш, поскакав назустріч своєму суперникові. Коли їхні коні зійшлися, турок підвівся у сідлі, готуючись завдати нищівного удару. Але ж пан Балінт добре розумівся на мистецтві турніру. Він прийняв страшний удар турка, захистившись щитом, затим спритно схопив турка за руку і рвучко стягнув з коня.

Турок звалився на пісок, здійнявши клуби куряви.

— На сьогодні вистачить! — засміявся Балінт Терек, піднімаючи забрало.— Завтра, якщо я нікуди не поїду, позмагаємося ще.

— Це нечесно! — загорлав турок, важко підводячись на ноги.

— Чому це нечесно? — запитав Балінт.

— Стягати суперника за руку з коня лицареві не дозволяється!

— Але ж ти не справжній лицар, чортів басурманине. Чи це я маю в тебе вчитися лицарських правил! Ви ж звичайнісінькі грабіжники.

Турок мовчав, надувши щоки.

— Невже ви вважаєте, що це і є лицарський турнір, коли я отак виводжу боротися з вами? К лихій матері вас усіх, песиголовців!

— Пане! — вигукнув сивобородий невільник.— Сьогодні я ще раз хотів би позмагатися з тобою.

Люди в дворі розреготалися.

— Еге! Ти, мабуть, думаєш, що я вже стомився. Ну, нехай буде тобі втіха. І Балінт Терек знову насунув шолом, якого встиг покласти собі на коліна.

— Це вже вкотре ти б'єшся зі мною, Папуго?

— Сімнадцятий раз,— плаксиво відповів турок, ніс якого був справді схожий на дзьоб папуги.

Балінт Терек зняв шолом і кинув його на землю.

— Ну,— сказав він,— даю тобі попуск! Починаймо!

Різниця у силі між ними була очевидною: Балінт — богатир, у розквіті років, могутній і спритний; турок — хирлявий, згорблений чоловік років п'ятдесяти.

Вони зійшлися на списах. Пан Балінт вже першим ударом вибив свого суперника з сідла. Турок полетів сторчма, перекинувся в повітрі й гепнувся в пилюку.

Слуги, зброєносці й невільники, що спостерігали за двобоєм, засміялися.

Пан Балінт відкинув щит, залізну рукавицю і зліз з коня. Зброєносці допомогли йому зняти з себе обладунки.

Папуга ледве підвівся.

— Пане! — повернув він закривавлене обличчя до Балінта Терека і заплакав: — Відпусти мене додому! Вдома на мене вже другий рік марно чекають дружина і син-сирота!

— Треба було й тобі залишитися вдома, поганцю! — відповів йому гнівно Балінт Терек.

Він завжди сердився, коли невільники просилися на волю.

— Пане,— плакав турок, заламуючи руки.— Змилуйся наді мною! У мене гарний чорноокий син! Я не бачив його вже два роки! — І він поповз на колінах до Балінта Терека.

Той витер хустиною спітніле обличчя.

— Треба, щоб усі ви сиділи у мене на ланцюгах, разом з вашим султаном. Вбивці, грабіжники, поганці!

І він пройшов мимо.

Турок схопив жменю пилюки і, кинувши її вслід Балінту Тереку, крикнув:

— Хай тебе скарає аллах, немилосердний гяуре! Щоб тобі в кайданах посивіти! Щоб ти здох, залишивши вдовою дружину і сиротою сина! Перш ніж твоя душа попаде в пекло, хай аллах змусить тебе втричі гірше плакати, ніж оце плачу я!

Він вигукував прокльони, сльози лилися з його очей і текли по зраненому обличчю, змішуючись із кров'ю.

Від люті в нього навіть піна виступила на губах. Слуги відтягли його до колоди і облили водою з відра.

Балінт Терек звик до подібних сцен. Вони його дратували. Але ні благаннями, ні прокльонами не можна було примусити його відпустити на волю раба.

Зрештою, кожен бранець завжди і скрізь благає про волю; хіба що один робить це мовчки, а інший вголос. Балінт Терек з дитинства чув такі благання. В його часи раби вважалися майном господаря. Декому вдавалося відкупитися, декого вимінювали на угорців, що перебували в турецькій неволі. І мови не могло бути про те, щоб просто так відпускати на волю.

Балінт Терек повернувся спиною, щоб йому почистили кафтан щіткою. Затим підійшов до священика, підкручуючи вуса, з розчервонілим від роздратування обличчям.

— Ласкаво просимо, дорогий гостю! — сказав він, подаючи руку.— Я чув, що тебе ошпарили окропом. Не біда, наросте нова шкіра.