Геза Гардоні - Зірки Егера

— Так,— відповів Гергей.— Тільки тепер у нього вже не таке чорне волосся.

— А ця косоока жінка?

— Його дружина.

— Мабуть, похмура жінка.

— Ні. Навпаки, дуже весела. Я її матусею зву.

Юнак почував себе тут як удома, подав стільця священику й, весь сяючи, показував йому старі меблі:

— Гляньте сюди, вчителю: отут завжди сиділа Віцушка, коли щось шила. Ногу вона клала на оцього стільчика. Вона мала звичку виглядати у вікно, спостерігаючи захід сонця. Оцю картину вона сама намалювала. Плакуча верба й могила, а метеликів я домалював. А на цьому стільці вона сиділа так: ліктем обіпреться об стіл, поверне голівку убік і лукаво усміхається, та так грайливо, як ніхто інший на цілім світі!

— Гаразд, гаразд,— відповів піп стомлено.— Накажи їм, щоб довго не барилися з обідом.

Лягли вони пізно ввечері.

Священик сказав, що йому треба написати кілька листів і тому він просить дозволу лягти в іншій кімнаті.

Гергей теж узявся писати листи. Він написав своїй кішечці про те, як здивувався, коли застав порожньою їхню кам'яницю. Юнак питав у листі, чому вони не дали знати йому про свій переїзд. Якщо вони писали йому про це, то лист, очевидно, десь загубився в дорозі.

У ті часи пошти в Угорщині ще не було. Листувалися лише знатні люди. Хто хотів відправити листа з Буди, скажімо, в Ереглак, мав сам подбати про кур'єра.

Потім утома зморила Гергея. Він приліг на лавці, вкритій вовчою шкурою, і заснув.

Він міг би так проспати до пізнього ранку, якби на світанні його не розбудила своїм муканням корова, що йшла на пашу попід вікном.

Гергей уже відвик від цього — ні в Шомодьварі, ні в Сігетварі, ні в інших маєтках Балінта Терека корови не мукали попід вікнами. Гергея разом з хазяйськими дітьми будили завжди слуги, а священик уже чекав на них з книжкою в садку.

Юнак сів на постелі й протер очі. Згадав, що сьогодні у нього інший урок: треба відправити в рай турецького султана. Хлопець встав і постукав у двері сусідньої кімнати:

— Вчителю! Вже світає! Час рушати!

Ніякої відповіді. В кімнаті темно.

Юнак відчинив одну віконницю, потім вікно, затягнуте проолієним полотном.

Ліжко священика було порожнє.

На столі біліло кілька листів.

Гергея це страшенно здивувало.

— Що за чудасія? — промимрив він.— Ліжко незаймане, в ньому ніхто не спав...

Він вибіг з кімнати. На подвір'ї побачив тітку Туліпан; босоніж, в одній сорочці, вона виганяла свиней.

— Тітко Туліпан! Куди дівся мій учитель?

— Він пішов ще опівночі, місяць ще світив.

— І Янош теж пішов з ним?

— Ні, Янош тут. Піп пішов сам, пішки.

Гергей повернувся до кімнати геть збентежений. Здогадуючись про задум священика, він кинувся до столу.

Один лист лежав незапечатаний. Звертання виписане великими чіткими буквами:

«Гергею, любий мій сину!»

Це йому. Юнак узяв листа і підійшов з ним ближче до вікна. Здавалося, що чорнило ще не встигло висохнути на папері.

Гергей читав:

«Твій почин, так, заслуга твоя в тому, що коронований дикий звір полетить сьогодні у пекло. Але в твоєму задумі є певна небезпека. Тому дозволь мені, синку, довести його самому до кінця.

Ти коханий, твоє життя ще попереду. Твоя винахідливість, твої знання і твоя хоробрість можуть принести батьківщині велику користь. Біля листа ти знайдеш торбинку, а в ній турецьку каблучку. Це єдиний мій скарб. Я залишаю його найближчій моїй людині. Каблучка твоя, мій синку.

Крім неї, ти успадкуєш і мою бібліотеку. Можеш перечитати книги, коли над батьківщиною проясніє небо. А нині угорцям потрібна шабля, а не книги!

Мою зброю передай Балінту Тереку. Яношеві віддаси моє зібрання камінців, а Фері — мій гербарій. Нехай виберуть собі на пам'ять по одній книзі, передай їм також, що я хотів би бачити їх такими ж хоробрими витязями й патріотами своєї країни, як їхній батько, щоб ніколи не стали на бік басурманів, ви повинні разом боротися за національне відродження. Зрештою, я їм також напишу. У цих трьох листах уся моя душа.

Коли я йшов, ти ще спав. Цілую тебе.

Гергей незрушно дивився на лист.

Смерть?.. П'ятнадцятирічний юнак ще не розуміє значення цього слова. Зараз йому уявляється лише одне: у нього на очах посеред диму й вогню розлетиться на шматки тіло турецького султана.

Гергей засунув у кишеню торбинку з каблучкою, листа й вийшов. Швидко попрямував через подвір'я до Туліпана.

— Туліпан! — звернувся він до турка, що лежав під навісом.— У тебе знайдеться щось із турецької одежі?