Геза Гардоні - Зірки Егера

Попереду мчав Дервіш-бей. Його біла хламида почервоніла від крові. Затиснувши в зубах дорогоцінний бунчук, він дряпався на мур без щита.

Поруч драбиною попереду всіх піднімався ага — здоровенний чолов'яга, справжній велетень. Чалма на ньому була завбільшки з гніздо лелеки, а шабля — завширшки як сокира ката.

Гергей озирнувся і знову побачив біля себе зброєносця. Напружуючи всі сили, той саме піднімав величезний камінь. Підняв його і жбурнув донизу.

— Балаже! — тупнув ногою Гергей.— Йди геть звідси!

Останні слова його прозвучали вже не хрипко, а дзвінко.

Балаж не відповів. У руці в нього була довга італійська шпага, яку він прихопив у кімнаті Добо. Юнак кинувся до драбини, якою піднімався Дервіш-бей.

Гергей подивився вниз.

— Гайване! — закричав до велетня, коли той, важко відсапуючись, виліз на мур.— Ти, тварюко! Буйволе! — І додав по-турецьки: — Думаєш, нема на тебе зброї?

Турок здивовано втупився в Гергея; його широке, вилицювате обличчя скам'яніло.

Скориставшись цим миттєвим оціпенінням, Гергей встромив йому списа в груди.

Велетень вхопився однією рукою за списа, другою замахнувся, готуючись завдати Гергею смертельного удару. Але рука його розітнула лише повітря, і велетенське тіло повалилося на одне із залізних накриттів.

На цей час на мур уже виліз і Дервіш-бей.

Ева відсмикнула голову й тільки так уникнула удару його списа. Та наступної миті сама завдала йому удару шпагою і влучила в ліву руку, якою він тримався за мур. Вовняна тканина рукава розірвалася, але з-під неї сяйнула блискуча кольчуга.

Одним стрибком Дервіш-бей опинився на мурі. Вхопивши шаблю, що звисала в нього на ремені, він, розлючено сопучи, пішов на Еву.

Ева відскочила, викинула шпагу вперед і, широко розплющивши очі, чекала нападу.

Але турок не був новачком у школі смерті. Він побачив, що перед ним не шабля, а шпага, і знав, що на викинуту вперед шпагу натикатися небезпечно. Він одразу зупинився і зробив випад, розраховуючи відвести шпагу вбік, а вже наступним ударом послати молоденького зброєносця на той світ.

Та Еві теж був знайомий цей прийом. Вона черкнула шпагою знизу вгору і, миттю описавши коло, ухилилася від шаблі. Коли ж Дервій-бей захотів завдати їй другого удару, Евина шпага ковзнула йому під пахву.

Турка врятувала кольчуга: дзенькнула сталь. Дервіш високо підняв шаблю і опустив її Еві на голову.

Еві здалося, що голова її розкололася. В очах потемніло, земля хитнулася під ногами. Вона затулила очі і впала біля лафета гармати.

Коли Ева отямилася, довкола стояла мертва тиша. Де вона? Не пам'ятає. Розплющивши очі, Ева огледілася. Поступово приходила до тями... Зруйнована дерев'яна споруда... Крізь колоди видно ясне, щедро залите місячним сяйвом небо, вгорі мерехтять зорі... Під крижами щось гостре, тверде... Голова лежить у чомусь холодному, мокрому...

Вона просунула під спину занімілу руку, намацала щебінь і холодне чавунне ядро завбільшки з яблуко.

І тоді в голові в неї проясніло.

Тиша. Значить, бій скінчився. В чиїх же руках фортеця? Турків чи угорців? На помості відлунюють рівномірні кроки вартового. Один, два, три, чотири...

Ева спробувала підвестись, але голова була наче свинцева. Поруч неї ницьма лежить якась жінка, а ще трохи далі — солдат у синьому ментику й без голови.

Боже! А що як турки перемогли?

У шпарини поміж колодами пробивалося червонувате світло ліхтаря. Все ближче чулися чиїсь кроки. Пролунав хрипкий чоловічий голос:

— Зброєносця візьмемо спершу чи жінку?

Слава богу! Угорська мова!

— Обох,— відповів другий.

— Обох зразу не подужаємо. Все-таки зброєносець...

— Ну, нехай! Беремо першим зброєносця. Пан капітан ще не спить.

І вони спинилися перед Евою.

— До палацу понесемо чи туди, куди і всіх?

— До всіх. Такий же мертвяк, як і інші.

Один узяв Еву за ноги, другий — під пахви і поклали на ноші.

Ева заговорила:

— Люди!..

— Ти диви, панич живий! Ну й молодець же ви, пане Балаже! Тоді вас несемо до палацу!

— Люди! — пролепетала Ева.— Мій пан живий?

— Чи живий? Аякже, живий! Зараз панові капітанові голярі ногу перев'язують.

— Та я ж питаю про лейтенанта Гергея.

— Про Гергея?

Носії перезирнулися:

— Марить.

Селяни поплювали собі на долоні, взяли ноші з двох боків і підняли їх.

— Люди! — майже крикнула Ева.— Скажіть же мені, чи живий пан лейтенант Гергей Борнемісса?

Питання прозвучало так владно, що обидва селянина відповіли одночасно: