Геза Гардоні - Зірки Егера

Добо скликав" мулярів і селян до руїн, що залишилися після вибуху.

— Бачите, скільки каміння порозкидувано? Зберіть це каміння і латайте мур. Тільки пильнуйте, щоб, працюючи, ви були надійно захищені. Іди, Балаже, принеси сургуч і свічку.

А сам піднявся до гармати Баби, сів на неї і свинцевим олівцем написав на аркушику паперу:

«Дервіш-бею! Як тільки знайдеш хлопчика Борнемісси, негайно сповісти нас. Почепи червоно-синій прапор на ту тополю, що стоїть біля річки на північ від фортеці. Каблучка твоя в мене — я скористався нею як печаткою. Хлопчика може привести будь-який твій посланець з білим прапором. Натомість одержиш не лише каблучку, а й турецького хлопчика, який зараз у нас перебуває».

Добо позвав Мекчеї і, прикривши написані рядки долонею, сказав:

— Пішто, підпишися.

Мекчеї мовчки підписався.

Балаж уже тримав напоготові сургуч і свічку.

Добо накапав сургуч поряд з підписом Мекчеї, а Мекчеї до сургучевої печатки притиснув свій перстень і, навіть не спитавши нічого, квапливо пішов далі.

Добо згорнув листа і запечатав його зовні каблучкою турка. Півмісяць і зорі відбилися дуже чітко.

Потім Добо покликав Варшані.

— Друже мій Варшані,— сказав Добо, усміхаючись,— тепер я розумію, чому ти так подовгу не повертаєшся до фортеці. Ми ж бо тобі й відпочити не даємо: тільки прийдеш — знову кудись посилаємо. Ти знаєш Дервіш-бея?

— Як халяви своїх чобіт! — весело відповів Варшані.

— Так ось тобі лист. Підкинь його в намет Дервіш-бея, засунь в одяг чи в склянку якусь — словом, як доведеться.

— Зрозумів.

— Потім проберися до Сарвашке і зачекай там Міклоша Ваша. Він ось-ось має під'їхати.

— А як нам цього разу повернутися до фортеці?

— Скажи вартовим біля воріт, щоб вони щоночі спускали шнурок. Ти його знайди і смикни. Вгорі до шнурка буде прив'язано дзвіночок.

Варшані загорнув листа в хустину і заховав у себе на грудях.

...В мури Шандоровської вежі з гуркотом ударяли ядра.

Добо бачив, що на вежі сум'яття і солдати з тривогою вистрибують звідти.

Турки якимось чином вивідали, що зовнішні укріплення мають зв'язок з внутрішніми маленькими ворітцями (прохід скидався на шпеник на пряжці). Як про це турки пронюхали — невідомо. Але вони склали разом дві високі драбини, позв'язували їх вгорі й посередині, і ось на Кірайсекеському пагорбі вже височіла велетенська сходня, схожа на перевернуту римську цифру V. Вилізши на сходню, якийсь турок побачив, що крізь маленькі ворітця проходять солдати. Тоді на Кірайсеке витягли гармату і заходилися заповзято обстрілювати ворота.

Не минуло й години, як біля ворітець набралося багато поранених солдатів. П'ятьох поранило так тяжко, що вони навіть попадали.

— Витягайте нагору дошки! — гукнув Добо.— Вище підніміть тин.

Та марно доточували тин: турецькі гармати були наведені так, що ядра перелітали й через тин, і через дошки і все одно сипалися на ворітця.

— Це мені коштуватиме сто фунтів пороху,— пробуркотів Добо.— І так несвоєчасно!

З наріжної вежі прибіг Гергей.

— Пане капітан! — мовив відхекуючись.— Так ворітця залишати не можна! Перестріляють же кращих моїх солдатів!

— Зараз що-небудь зробимо,— відповів Добо. І тихо додав: — Треба зачекати. Поки не почнемо молоти порох, нам стріляти не можна.

Ядра градом сипалися на ворітця.

— Дозвольте, пане капітан, в іншому місці пробити прохід або ж прорити його під землею.

— Гергею, ти можеш і не питати дозволу для кожної своєї задумки, роби так, як вважаєш за потрібне!

Гергей звелів пробити вузький пролом у мурі, і солдати почали проходити крізь пролом.

А турки й далі заповзято лупили в опустілі ворітця. Мешканці фортеці згрібали ці ядра до купи.

...Вночі турки знову носили землю й хмиз при тьмавому місячному світлі. З фортеці іноді пострілювали.

— Не стріляйте! — наказав Добо.

Коли обложенці вмовкли, в турецькому таборі посилився шум, гомін, тупіт.

Під мурами турків ставало все більше й більше.

Добо виставив стрільців до чотирьох пробоїн у три ряди.

У першому ряду стріляли лежачи, в другому — з коліна, в третьому — стоячи.

Ліхтарі згасли.

Турків зібралося безліч, працювали вони без будь-якого прикриття, підсвічуючи собі ручними ліхтариками.

Загін турецьких солдатів піднімався все вище й вище і вже опинився перед самим проломом, але тут Добо дав команду:

— Вогонь!

Залп викликав сум'яття. Турки поскочувалися з насипу вниз, лементуючи, кинулися врозтіч — було видно, що угорські кулі били влучно. Кілька тюфенкчі вистрелили у відповідь, але схибили. Тепер турки могли працювати тільки біля підніжжя муру, та й то обережно, весь час ховаючись.