Геза Гардоні - Зірки Егера

Багатьох солдатів, які були поблизу, поранило. Солдатові Гергею Хорвату під час вибуху каменем відірвало руку аж до плеча. Він помер того ж дня, і його опустили в могилу.

Обложенці отямилися остаточно тільки тоді, коли побачили, що туркам не вдалося вдертися до фортеці.

— Бог захищає Егер! — вигукнув Добо, пригладивши волосся і спрямувавши погляд у небо.— Витязі, покладайте надії на бога!

Насправді ж штурм відбили киплячою юшкою. Турки вже звикли, що їх зустрічають вогнем, шаблями, списами, але не посмакувала їм кипляча юшка, яку великими порціями виливали просто на голови; вони звикли їсти юшку ложками. І коли гаряча наперчена рідина вилилася на першу драбину, турків звідти як вітром здуло. Солдати, що юрмилися внизу біля драбини, теж кинулися врозтіч. Хто корчачись від болю, схопився за руку, хто за шию, хто за лице. Прикриваючи голови щитами, турки з лайкою тікали з-під мурів.

Обложенці зітхнули вільніше.

Добо викликав мірошників і теслярів.

— Зберіть якомога швидше частини порохового млина. З двох млинів зробіть один. Коли чогось бракує, хай тут же виготовляють теслярі. А де скарбник?

З ніші монастирської стіни вилізла чорна, закіптюжена постать. Здуваючи кіптяву з вусів, витрушуючи її з бороди, чоловік той став перед Добо.

Це був старий Шукан.

— Дядьку Шукан,— сказав Добо,— видайте селітру з льоху, а також сірку й вугілля. Як тільки млин стане до ладу, почнемо молоти порох.

І лише тільки після цього Добо спало на думку, що треба б помитися. Він теж скидався на сажотруса.

У дверях палацу сидів почорнілий від кіптяви чоловік, зодягнений по-турецьки. На колінах він тримав великого печеного гарбуза і їв, вигрібаючи м'якуш ложкою.

Побачивши Добо, він підвівся.

— Це ти, Варшані?

— Я, пане.

— Які новини?

— Посланця короля приніс до фортеці. Жінку.

Добо квапливо, широко ступаючи, попрямував до пані Балог.

— Де гонець?

Вдова сиділа біля ліжка Пете і пришивала червону шовкову підкладку до шолома свого сина.

— Гонець? — перепитала вона з подивом. І, дивлячись в очі Добо, сказала: — Сюди принесли тільки жінку.

— А де ця жінка?

Пані Балог прочинила двері до сусідньої кімнати, потім знову їх зачинила.

— Спить,— сказала вона.— Не будемо її турбувати, бідолаха й так змучена.

Добо увійшов.

Ева лежала на чистому, білим застеленому діжку. Виднілася лише її голова, що глибоко потонула в подушці, і розсипане темне волосся.

Здивований Добо пильно вдивлявся в це мертвотно бліде і страдницьке обличчя — здавалось, ця жінка страждає навіть уві сні.

Повернувшись до пані Балог, він запитав:

— Вона не привезла з собою якогось листа?

— Ні.

— Прошу вас дати мені одяг цієї жінки. Хто вона така?

Пані Балог стенула плечима, потім прохально подивилася на Добо.

— Вона сказала, щоб ми не допитувались її імені. Боїться, що ви, добродію, будете незадоволені її заявою у нас.

— Дайте-но мені її одяг.

Пані Балог принесла з передпокою брудний, вимазаний вапном костюм турецького солдата й маленькі жовті чобітки з острогами. В поясі було п'ятдесят з лишком угорських золотих монет. Зброї не виявилося, з пояса звисали тільки піхви шаблі.

— Обмацайте кишені.

В одній з кишень зашурхотів папір.

— Ось він! — Добо вихопив папір і чорними від кіптяви руками розгорнув складений лист пергаменту.

Це було креслення фортеці.

Крім креслень, у кишенях виявили тільки носовичок і пару зіжмаканих рукавичок. Обмацали всі шви одягу, навіть порозпорювали їх. Розпороли й чоботи.

Нічого.

— Чи нема чогось, бува, в ліжку?

— Ні,— відповіла пані Балог.— Я ж навіть сорочку свою дала бідоласі. Яка вона змордована... Мабуть, давно не спала. Вона прийшла підземним ходом, дорогою мертвих.

Добо покликав Варшані.

— Ти сказав: посланець.

— Так я її зрозумів.

— А сама вона точно не сказала?

— Та ми, пане, й не розмовляли. Мало не бігцем бігли підземним ходом.

— Яким підземним ходом?

— Та через поховальну яму.

— Так це що, там теж є підземний хід?

— Тепер уже нема, добродію.

— Скажи, а в турків достатньо припасів?

— Іноді приженуть по десять-двадцять підвід борошна та по отарі овець. Бог їх знає, де добувають. А рису не мають уже давно.

— Значить, вони ще не голодують?

— Поки що ні.

— Що ти ще про них знаєш?

— Тільки те, що вони ведуть підкоп з боку Кірайсеке.

— До фортеці?

— Напевно ж. Лагумджі працюють.

— А чому ти раніше не приходив? Ти мусив би доповісти про підвезення хмизу.