Анатолий Димаров - Божа кара

— Мамуню, що є погризти? Кишка кишці дулю показує.

Мамуня, уже звикла до цих походеньок, сонно відповідала:

— Хліб на столі… Баночка з маслом на підвіконні… І дай нам спокій…

— Спасибі, мамуню, ти мене врятувала! — театрально вклонявся народний артист і тьопав на кухню.

Навпомацки знаходив хліб, баночку з маслом, ще й на ложку натрапляв.

А цього разу їв і подумки лаяв дружину, що не могла спробувати масло, перш аніж купувати, — майже всі продукти носили з тогочасного Євбазу. Масло було гірке, як смертна кара, ще й смерділо якимось чортовинням…

Впоравшися з маслом, завалився спати.

А вранці його ледь добудилася дружина:

— Сеня!.. Сеня!.. Як ти себе почуваєш?

— Нормально, — відповів народний артист, позіхаючи.

— Та ти хоч знаєш, що ти з’їв?!

— Масло.

— Не масло, а мазь од корости, що я нею мажу дітей!..

Розповідають, що в народного артиста весь день слина котилася з рота, як у скаженого вовка.

А на масло відтоді дивитись не міг:

— В труні я його бачив!

Їдальня паровозоремонтного заводу стояла поруч із нашою школою.

Помпезна споруда з гігантськими колонами, з величезними вікнами, з високою, десь аж під хмари, стелею.

Пам’ятаю перші та, мабуть, і останні відвідини тієї їдальні.

Щойно подолав широкі, з білосніжного мармуру сходини, як опинився віч-на-віч з міліціонером. Вирізаний з фанери міліціонер мав дуже грізний вигляд. Однією рукою він діставав з кобури нагана, а другою показував на плакат, де криваво-червоним по білому кричало: «У нас не крадуть!»

Втягнувши голову в плечі, прошмигнув мимо охоронця порядку. Вже примостившися до столика, я зрозумів, чому не «крадуть». На столі стояло кілька брудних тарілок з білого металу, і на кожній тарілці вибито: «Украдено в їдальні № 1». Ножів не було, мабуть покрали, зате в кожній виделці було по одному лише зубцеві, а ложки світили акуратно просвердленими дірками.

Підійшов до буфету і видивився страву, якої зроду-віку не пробував, але про яку читав у повістях та романах.

Какао! Класово ворожий напій, що ним ласували капіталісти й поміщики. Вся ота нечисть, зліквідована Жовтневою революцією. «Ешь ананасы, рябчиков жуй, день твой последний приходит, буржуй!»

Не пробував ані ананасів, ані рябчиків, класово ворожі ці страви були ліквідовані разом із буржуазією, а от какао якимось чином уціліло та й підступно пробралося в пролетарську нашу їдальню.

То як же його не скуштувати!

— Мені оте, — тремтячою рукою показав на півлітрові чашки із какао.

— Скільки?

Хотів узяти одну, та одразу ж подумав, що, поки розпробую, решту розметуть.

— Чотири.

— Не обдме? — питає буфетниця.

— Питаєте! — чую глузливе за спиною. — Та йому відро дай — видме ще й вилиже.

Черга незлостиво сміється, а я несу на таці дорогоцінний напій, пильнуючи, аби не пролити й краплини.

Сів до столу, взяв першу чашку, підніс до молитовно наставлених вуст.

Що вам, хлопці, сказать про какао? Всі солодощі світу були зібрані в тому напої, кожен ковток переносив мене на Олімп, де проживали боги Стародавньої Греції. П’ючи остогидлий нектар, вони заздрісно поглядали в мій бік, і канючити в мене заважало лиш те, що вони були богами, а не простими смертними. Тільки Афродіта, страшенно схожа на Вальку Чмовжову, улесливо посміхалась до мене, але я лишавсь непохитний, як тичинівська скеля, бо «когда я єм, то глух і нєм».

Напій виявився не тільки неймовірно смачним, а й до біса наїдним. Після другої чашки відчув, що шлунок наповнився вщерть. Але не лишати ж на сміх ворогам дві чашки какао!

Тож, сито зітхнувши, тягну третю.

Після третьої какао стояло під горлом…

Очі рогом лізли, коли допивав четверту…

Ледь звівся з-за столу. Пофарбовані в какао стіни гойдалися праворуч-ліворуч, люди з обличчями кольору какао теж п’яно похитувались, а вийшов надвір — у небі замість сонця висіла велетенська крапля какао.

Ледь доповз до перону, щоб їхати додому. Там уже зібрався весь наш гурт: Валя Чмовжова, Ганя Лобко та Кость Карпенко.

— А ми боялися, що ти запізнишся! — сяйнула до мене поглядом Валя.

— Ще б чого! — дихнув я їй в обличчя хмарою какао.

Став із Валею поруч: не інакше нечистий поставив, наперед хіхікаючи.

— Ось послухайте новий анекдот, — обізвався Карпенко.

Анекдот був дуже смішний, всі розсміялися. Забувши про какао, що переповнювало мене по самісінькі вінця, реготнув і я. Реготнув — та й торохнув щосили…