Анатолий Димаров - Божа кара

І поліцаї її не затримували, бо зв’яжися з Наталкою — білому світові будеш не радий.

А з німцем що учудила!

З німцем, з отим, що наїжджав перевіряти, чи не лінькують.

Який щоразу до Наталки підходив на її роботу помилуватись. Та все: «Гут!..» «Гут!..»

Іншого слова мовби й не знав. Він же по-нашому ні бе ані ме. Ні бельмеса по-нашому!

Одного разу приїхав без перекладача: захворів чи встрелили? На мигах розмовляв з поліцаями. А до Наталки таки підійшов, не міг оминути Наталки!

— Гут!.. Зер гут!..

Тут Наталці й урвався терпець:

— Що ти все гуткаєш?.. Снопи поміг би перев’язувати, а не гуткати!

— Гут!.. Гут!.. — кивав на те німець.

— Таке, — скривилась Наталка. — Дурний піп, дурна його й молитва… Не хочеш снопи в’язати — котись ковбасою в Німеччину!

Попореготала ж жінота, коли німець додому поїхав: ну Наталка, ну сатана!

Поліцаї і ті од сміху роти затуляли.

Ну, німці були та й загули, німці, яким добряче намилили шиї, окопалися аж по той бік Дінця, а по цей, край села, що в ньому Наталка жила, уже наші окопуватися стали: почалися позиційні бої, коли гармати пострілювали знехотя, бережучи набої для наступальних боїв.

Отоді якась голова розумна й скомандувала із отих крайніх хат, попід якими прокладені шанці чорніли, повиселяти людей. Дуже ж боялася розумна та голова, щоб хтось із завербованих німаками не вгледів якогось секрету та на той бік Дінця й передав.

Отож серед ночі й рушили підводи з обозу, а попереду — солдати на чолі з лейтенантом-смершівцем, з командою строгою: півгодини на збори — і на підводу! Усім до одного! Хоч плач, хоч скач, а хапай, що попадеться під руки, та з хати і вимітайся!

У той час розмова коротка була: як що, то й до стінки.

Почали нишком, щоб не почув німець. Нишком би й закінчили, аби не нарвалися на Наталку. Яка жила в одній із тих крайніх хат. Сама. Чоловік же як пішов на війну, то ні слуху од нього, ні духу.

Рогом уперлася:

— Убивайте, а хати не кину!

Пробували вмовити — тільки час даремно потратили. А ніч же коротка, скоро світатиме. Лейтенант і скомандував:

— Взять ее!.. Связать и на телегу!..

Солдати й кинулись виконувати ту сердиту команду. Та спробуй здичавілу кішку зв’язати!

— Вы что, таку вашу мать! — оскаженів лейтенант. — Связать не способны?.. Вот так надо вязать!

Ухопив за руку Наталку, став за спину заломлювати. Крутонулася зовсім уже знавісніла молодиця та й переорала мордяку лейтенантові. Не лишила й місцини живої!

А тоді — до дверей, з ніг солдатів збиваючи.

У двір вискочила — понеслася донизу. В бік Дінця.

— Німчики, голубчики, ря-атуйте!

Ледь наздогнали.

Повалили, скидали реміняччя із себе: руки-ноги в’язати.

Понесли, як колоду (Наталка й тут намагалась пручатися), та на підводу й пожбурили. Голічерева, лицем догори.

Один ноги осідлав, щоб не скотилася, а другий, реготнувши, на обличчя вмостився:

— Нюш-нюш, паренек, русский душок!

Наталка й нюхнула — зубами в оте учепилася…

В оте саме… В оте!.. Солдатик — кулею з воза! Мінометом завив! Не нашим — німецьким. Що його солдати прозвали «Ванюшею». На противагу «Катюші». Такої голосистої пари ще не відала жодна війна. Завиють — душу виймають!

(Мене досі розбирає цікавість: як вона, сатана, оте зубами дістала?)

І почесала Наталка без пересадки на Колиму.

Оформлена Смершем як шпигунка німецька.

Мало того, що до фашистів утекти намагалася, ще й голубчиками їх називала!

Гріх — непростимий.

Лейтенант же довго ходив, перев’язаний навскіс:

— Понимаешь, зацепило осколком!

А солдатика, що ледь не позбувся чоловічої гідності, нагородили медаллю. «За боевые заслуги».

Ото й таке на війні тій траплялося.

Першим у ринок зопалу вшелешкавсь я.

Не спитавши мудрої своєї дружини.

Реклама задовбала. З ранку до вечора. Вкрадливий баритон обсотував мою свідомість, умовляв, переконував, що без цього приладу я жити не зможу. Йому день і ніч не давали спокою мої болячки, він про них тільки й думав.

Доконала мене його довірлива розповідь про той апарат.

Створений для космонавтів, надсекретний прилад оцей надійшов нещодавно у вільний продаж. Його не так легко дістати, бо вмить розкуповують, але оскільки я до них вчасно звернувся, то вони для мене забронювали екземпляр.

— Скільки ж він коштує? — перепитую в гендляра телефоном. Я вже дозрів, прилад той уже й спати мені не давав.