Анатолий Димаров - Божа кара

А я?

Що ж я…

Я мовчав — беріг свою лисину.

Надька така: не пожаліє яєць!

Мій правнук — вихованець дитячого садочка.

Не по літах серйозна людина.

Скаже що — хоч стій, хоч падай.

Якось минулого року мене зненацька провідали гості. А дружина вискочила саме в аптеку.

Ну, ждані-неждані, але приймай, пригощай.

Пораюсь на кухні, а Максимчик під ногами.

— Знаєш що, — звернувся до нього, — поки я тут поратимусь, біжи порозважай гостей.

Кивнув головою, пішов. Нарізав хліб, заношу. Максимчик уже за столом, обіч гостей: ледь голова витикається.

— Дідусю, не заважай мені розважати гостей!..

А це вже нещодавно — останній рік у садочку.

— Ти там не нудьгуєш?

Складаючи з сірників піраміду, правнук заперечливо крутнув головою. От-от скаже сердито:

— Не заважай!

А мене розбирає стареча цікавість:

— А в тебе там дівчина є?

— Є.

— А як її звати?

— Олюня.

— І давно вона в тебе?

— Два роки.

— І що ви збираєтесь робити після садочка?

— Поженимось.

— Ото… Оженитись, Максимчику, не штука, а жити де будете? У батьків і так повернутися ніде.

— У тебе, дідусю.

— А я вам не заважатиму?

— А ти, дідусю, помреш.

— А як не помру?

— Тоді ми з тебе зробимо мумію. Ти лежатимеш тихо-тихо. Догавкався!

Ходжу тепер по кімнаті, ходжу та й роздумую: «Цікаво, куди вони запхнуть мою мумію? Під ліжко чи під диван?»

Не терплю хропунів.

Можуть же полікуватися! Можуть!

Не лікуються, труять іншим життя.

Мені підселили хропуна з хропунів.

Мені, у якого сон наче в зайця!

Рип — і я вже схопився.

Трісь — і я вже на рівних.

Що?! Де?! Вуха локаторами, і серце під горлом.

А тут над самісіньким вухом божевільні рулади сусіда.

Ніч терпів… Другу… Відчуваю, що збожеволію.

Поскаржився черговому лікареві.

— Терпіть, голубчику. Всі палати забиті.

Терпіти?.. З глузду з’їхати?.. Не на такого напали! Потинявсь-потинявсь коридором, шукаючи, де б послатися, коли всі поснуть, — знайшов!

Симпатичний закуток, де сиділа чергова сестра. Стіл, шафа, а навпроти — диван.

Те, що треба!

Зачекав до одинадцятої, коли вся лікарня провалилася в сон, зібрав постіль — і до закутка.

Сестри ж уже немає, сестра десь куняє, зібгавшися калачиком…

Добіг, а сестра на дивані. Вкрилася ковдрою, посапує солодко.

Що маю робити? Таж біля дивана он місце! Примощуся, посплю до п’ятої (завжди прокидався о п’ятій) та потихеньку й змотаюсь.

Послався, ліг і провалився у сон.

І треба ж, щоб якась нечиста сила надумалась о четвертій подзвонити в лікарню.

Сонна сестричка зірвалася та й стрибонула босими ногами мені на живіт.

Я теж спросоння обома руками вчепився їй в ноги…

Вам доводилось чути, як вищить збожеволіла пожежна машина?

А мені довелося.

Шибки вилітали. Стеля осипалася. Хворі в коридор вискакували.

Одкачували сестричку до ранку.

Розгніваний завідувач, коли йому доповіли, наказав:

— Переселити у бокс! Бо він мені всіх сестер переґвалтує!

Переселили. Пенал три на чотири. Вузеньке ліжко й рахітичний стілець. Лікар, сестра тільки боком заходять.

Зате тиша вночі, як у могилі.

Кр-р-расота!

Сталося це під час минулої війни, коли наші війська великою кров’ю звільнили столицю України. Коли до Києва повертались евакуйовані і розпочалася вже інша війна: за вільні квартири.

Народний артист у виснажливій тій війні участі не брав: йому одразу ж вручили ключі од квартири в будинку недалеко від театру Франка, і він поринув у творче життя цього уславленого театру.

Зголодніла за життям духовним публіка валом валила в театр, кожна вистава — аншлаг, артисти працювали на межі людських сил, тож не дивно, що чоловіча половина після кожної майже вистави до півночі водила «козу».

Міфічну істоту, яка не повернеться в стайню, доки не провідає всі тогочасні шалмани, де рікою лилися горілка й вино, а на закусь, щоб не одразу п’яніли, подавали так звані «лєдєнци», що ними тільки броню пробивати у танках, а не гризти чи смоктати.

Народний артист теж залюбки водив ту «козу» й повертався додому під добрячою мухою, коли дружина і діти вже спали.

Світло часто вимикали, і народний артист, долаючи сходини, обтикував ключем всі підряд двері, шукаючи знайомого вічка в замкові, а потім увалювався в коридор, притримуючи стіни, щоб не звалились на голову, та й будив щоразу дружину: