Анатолий Димаров - Божа кара

Вона розшукала віддалений столик, що за ним колись сиділа куріпкою… Гай-гай, скільки часу минуло!.. І вела цікаву розмову з сусідом, лисина якого сяяла науковою мудрістю… І не здригнулася навіть, коли залунала мелодія танго… Забулося… Перегоріло… Зітліло… Легким туманцем розвіялось…

Та не встигла відповісти на запитання сусіда, як з п’ятилітньої давності… з отого майже забутого вечора… виникнув ВІН…

Шанобливо вклонився — і душа її стріпонулась метеликом.

Протанцювали весь вечір…

Він її запрошував до непристойності часто, і вона нічого не могла із собою вдіяти…

А під кінець, вже прощаючись, затримав її помолоділу долоньку в своїй:

— Милая… Хорошая… Незабвенная… Вы сами не знаете, какая вы!.. Какая вы!..

Стояла, застигло дивилась, як він розчинявся у натовпі…

Додому верталася — не спала всю ніч…

На конференцію наступну не поїхала: прикинулася хворою…

Боялася: зустрінуться — не витримає… зірветься… накоїть дурниць…

Минали роки і роки. А ласкава пісенька, ним наспівана, не переставала навідуватись… Особливо ночами, коли вона, одинока, лежала в охололій постелі…

Давно спали нарізно, щоб не заважати одне одному…

І гіркло на душі від усвідомлення, що її оминуло найяскравіше… найважливіше… найсвятіше…

Для чого вона, власне, і народилася жінкою.

Сталося це на Памірі, в найглухішому закуткові, куди навіть птахи потикатись боялися.

Сталося це в одному з саїв найдикіших, назва якого, коли перекласти з таджицької на українську, звучатиме приблизно так: «Підеш — не вернешся». Бо смерть тут хапає за п’яти майже на кожному кроці.

Сай цей, завдовжки з сотню кілометрів, розрубував навпіл шеститисячники, покриті вічними снігами. І вдень, під палючим сонцем, що ті сніги плавить, реве таким потоком шаленим, що холоне на серці. Не втримаєшся, скотишся — розмаже по валунах, водою облизаних. А вночі, посеред космічного холоду, ледь дзюрчить миролюбивим потічком — перебрідай, де захочеш.

Сталося це рано-вранці, коли сніговики угорі палахкотіли такими вогнями, що хотілося на них помолитися, а тут, унизу, ще ворушилася темрява і кожен крок треба промацувати, щоб не звернути собі карк.

Сталося це другого дня, після тривожного сну в альпіністській рукавичці — наметикові, що його ми ледь приліпили під скелею, на порівняно плескатому п’ятачкові: крок назад — головою в потік, крок уперед — грудьми об скелю… З брилою багатотонного граніту на маківці, що аж похитується, роздумуючи: упасти донизу та й розплескати двох божевільних, що не знайшли кращого місця для сну, чи потриматися ще трохи.

Не знайшли.

Хоч не одну годину шукали… Тут зупинитися?.. Тут?..

Ми, двоє фанатиків, двоє пошукачів кольорового каміння, і подалися в цей сай негостинний, в цей найдикіший із саїв, куди й нога людська не ступала, бо таджики, яким ще не набридло життя, обходили його стороною. А ми, бач, подерлися: нас манило нестримно кольорове каміння, розсипане в кінці уже саю бічного, що впадав у цей, основний. Скарнове поле, піднесене на п’ять тисяч метрів до неба, в свій час розвідане Скригитілем (повість «Вершини»), і на полі тому — агатові мигдалини рідкісних кольорів та рисунків.

Онікси, сардери, сапфірини.

Заповітна мрія античних художників, що вирізьблювали камеї та геми.

Одна камея Гонзага варта нині всіх скарбів світу!

Дорога й насправді була вбивчою. Смерть і справді частенько хапала за п’яти.

Величезний лобище, що на ньому поповисів, ледь не зірвавшись донизу. Видерся — тіло огидно тремтіло. Серце бухало так, що темніло в очах…

Гори рухливого щебеню, що їх слід гірським цапом-кіїком долати. Заґавишся, стрибнеш не на той камінь — прощайся з життям!..

Ниточкою поличка приліпилась до скелі над прірвою: альпініст маму попокличе, ступивши на неї!..

Лютий вітрище, що налітає зненацька, коли ти балансуєш над урвищем…

Скільки в той день подолали кілометрів, знали тільки ноги набряклі… Знали тільки треконі, розтоптані на камінні гострющому… Знало тіло, набубнявіле смертельною втомою. У синцях та подряпинах…

Скригитіль іще мирно посапував, а я вже ящіркою вивільнився зі спальника. Гюрзою виповз із наметика. На чотирьох!.. На чотирьох!.. Подалі од урвища.

І вже там, згадавши, що я все ж гомо сапієнс, звівся на ноги.

Та й застиг, та й онімів перед вічністю. Перед урочистим дійством природи.

Палахкотіли сніги на шеститисячниках, світло нестримно стікало донизу, на очах танула, здавалося, навіки застигла похмурість.