Анатолий Димаров - Божа кара

— І-і-і-і-і-і…

Тата не було й не було… Вічність минула, а тата все не було… Та ось тато вибулькнув оглушеним сомом. Вирячені очі, вуса обвислі… Лежав на льоду, із стогоном відкашлював воду.

За тиждень тата спалила гарячка.

І за цей тиждень вона зненавиділа всіх односельців. Усіх до одного!

В тридцять другому настав її зоряний час. Уже комсомолкою, вона лютувала, вигрібаючи все, що можна було вкинути до рота. Не жаліла ні малих, ні старих. Півсела лютим голодом видушила!

В тридцять четвертому, після вбивства Кірова, не одного спровадила на Соловки чи до Сибіру.

А в тридцять сьомому, вже комуністкою, так боролася з ворогами народу, що, коли б її сила та воля, всіх підряд об’явила б тими ворогами. Привчила дядьків, які поки що на волі лишалися, ночувати не вдома — в картоплі: «чорний ворон» в основному приїжджав серед ночі.

І в «енкаведе» її називали любовно: «Наша Партієчка».

У сорок першому дощенту спалила весь хліб, що дозрівав на неосяжному полі колгоспному. Всі громадські будівлі спалила, навіть школу і клуб. Не встигла тільки попалить всі садиби, щоб лишити по собі цвинтар суцільний.

Після війни, повернувшись з евакуації, теж сил не жаліла, виконуючи «постановления партии и правительства».

Особливо в голодному сорок сьомому році.

Все життя пам’ятала про тата. Що був конокрадом.

А нині лежить на кладовищі під перекошеною тумбою. З п’ятикутною зіркою побляклою. І могила її заросла бур’янами, і люди ту могилу стороною обходять, навіть сучасні комуністи з району не провідують. Наче вона, та могила, зачумлена.

Стала і руки в боки:

— Я не піду в садок!

— А то чому?

— Бо я заміж за Сашуню виходжу.

— І що ж ти в тім заміжжі робитимеш?

— Дітей родитиму, от! Одну собі, одну Сашуні, одну тобі, одну таткові, одну бабусі, а одну дідусеві.

Дорогі читачі!

Якщо вам потрібна дитина, то не зволікайте, надсилайте замовлення.

Наречена слів на вітер не кидає.

Давно це було, а й досі, бач, пам’ятаю. Такі речі чомусь найдовше зберігаються в пам’яті.

Маляр, що працював на заводі автобусному, попросив свого товариша привезти малому пробки до пугача. Тоді ще пугачі продавалися — дітям забавка. І пробки — набої до пугачів.

Як з рушниці бабахкало!

Ну, товариш і привіз, не забув. Шість пачок пробок, щоб надовше вистачило. На роботу відніс.

А маляр саме перемішував фарбу. В бочці отакенній.

— Купив?

— Купив. Держи, тільки гляди, обережніше. Бо й руку одпанахати може! Це ж не одна пробка, а п’ятдесят!

Подякував маляр. До задньої кишені штанів запакував. Знов нахилився, фарбу розмішує. Тільки задниця над бочкою стирчить. Пробігав мимо напарник:

— Куме, здоров!

Та ногою по задниці.

Пробки всі до одної й рвонули. Штанів як не було, маляр головою у фарбу пірнув. Напарника ж потім аж у підвалі знайшли: сидів, тулив до ноги черевика розпанаханого.

Помираючи, бідкалась:

— Як же ти без мене і житимеш? Тебе ж і кури загребуть.

— Не загребуть. Одну вже знайшов — не гребеться.

— Та ти ж сам їй під ноги лягатимеш! Дитино-дитино, на кого я тебе полишаю…

— Бабулю-бабулю, ти ви хоч на тому світі за мною не бідкайтесь! Надьці краще присніться. Гризе — спасу немає!

— Що це твоя баба насинатися стала? Сварить, прокльонами очі виймає. Чи я так уже тебе гризу, що бабу з того світу покликав? Хоч іди до психолога.

Сходила. Накупила пігулок. Ковтає й ковтає, а баба все сниться та сниться. Пеклом погрожує. Збожеволіти можна!

Знову наснилась онукові:

— Гризе?

— Не гризе, бабулю. Як шовкова стала!

— То й живіть собі з Богом.

Москва. Альма-матер світової науки. Всесоюзна конференція фізиків. Повна зала світил наукових — повірити важко! І вона: кандидатик наук щойно спечений. Двадцять сім років, три роки синочкові, чоловік — теж кандидат, свекруха рідніша рідної матері, всі домашні клопоти — на ній. Чоловік — жайворон, вона — сова. Чоловік біжить на роботу — вона іще спить. Вона прибігає з роботи — чоловік уже спить. Лекції, лекції, лекції, досліди, досліди, досліди: наука поглинає усе, не полишаючи й секундочки вільної.