Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Владка

Восьмого березня на вулицях ще лежав сніг, а ввечері взявся й невеликий мороз. Ром з «Групою здоров'я» — Чорнею, Буром, Довгим, Ісою — зібрався в кіно. Фільм про Чикаго тридцятих років, гангстерів, клуб «Коттон» — і велике кохання. Головна героїня фільму, білявка, була дуже схожа на Владку. А коли вийшли з залу, то біля кінотеатру й побачили… Леську з Владою. Леська, як завжди, липла до Чорні, а Владка лише сміялась з того, вцілюючи в серце Рома своїми усміхненими очима.

Спочатку Ром не знав, як себе вести, не розмовляв з нею, хоча всі весело пікірувались між собою. Йшли вони до леськиного дому, проводжали її — бо короткий день вже йшов на спочинок. Іса з Буром десь зникли, то ж коли біля самих леськиних воріт до них пристали п'яні «армєйці», їх залишилось п'ятеро: Ром, Довгий, Чорня, Влада і Леська.

Один з тих — широкоплечий, носатий «старшак», без шапки — відразу пристав до Владки. Обняв її за плечі, п'яно гикаючи в лице: «Яка гарна дівуля!» А другий — товстий і високий — зашипів на Рома з Чорньою: «А ви, шмаркачі, геть додому!» Закид досить прозорий — то ж розмовляти було ні до чого. Першим збоку ударив Довгий. Баскетболіст, надія Звенигородської збірної, він двинув товстого межи очі, аж той загубив шапку. Від несподіванки, і, видно, ще з забитими памороками, товстий повернувся спиною і пішов на Рома, розмахуючи лаписьками, а носатий, що приставав до Владки, притьмом кинувся на Довгого.

Він виглядав сильнішим з них двох, але Ром тільки дав копняка товстунові й, як молодий вовк, напав на кривдника, бо прагнув відомстити за дівчину. Вдарив лівою в вухо, а коли той здивовано повернувся, садонув його в зуби правицею. Носатий розлютився і зчепився з Романом не на жарт, але Ром коротко відступив вбік, як вчив його Олекса Антонович, ухилився й з відтяжкою кілька разів вдарив жорстким боковим ударом, поки «старшак» не впав на коліно. Ще кілька разів вони з Довгим мінялись «партнерами», та чи то «старшаки» були досить п'яні, чи то їх збила з пантелику молода злість цих «малолєток», чи то отримали вони відразу по повній програмі, та захищались вже в'яло й самі більше не нападали.

Десь неподалік раптом завила міліцейська сирена. Ром оглянувся й побачив, що Владки ніде немає, лиш під ліхтарем біля рогу майнула чиясь світла постать. Леськи також ніде не було видно.

— Тікайте дворами! — крикнув Довгому й Чорні, а сам біг, трохи накульгуючи, бо в «битві» хтось таки встиг копнути Рома ногою. Обидва нападники в цей час сиділи в снігу, ошелешено усвідомлюючи, що ж таке з ними сталось.

На Владку він ледь не наштовхнувся в провулку. Вона втекла за ріг, злякавшись бійки, й тепер стояла, не знаючи що робити.

— Це ти? — злякано прошепотіла Рому і потягла його за рукав до тіні. Це було справжє життя — страх, адреналін, лицарський бій з потворами за честь коханої, тож всі образи й умовності вкупі звіялися, щезли, мов дим. Ром взяв дівчину за руку і повів за собою.

— Швидше. Треба втікати звідси!..

Вона слухняно йшла за ним слідом. Вулицею, блимаючи синьою мигалкою, промчала міліцейська машина.

Вони знов, як і три місяці тому, йшли їхнім провулком, за хвилину Владка вже сміялась, згадуючи, який вираз обличчя був у носатого, коли Ром дав йому в вухо.

— Ти знов мене рятуєш від залицяльника! Так розлякаєш мені всіх Рокфеллерів!

— То я відомстив за тебе! — бундючно сказав Ром, а вона, сміючись, натягнула йому на очі шапку. І раптом перестала сміятись:

— Та в тебе ж все лице в крові!!

Ром машинально лапнув себе за щоки.

— Не бійся, то не моя кров, то їхня… — й вже не міг надивитися в її очі. Збудження від бійки раптом перетекло в якесь інше. Влада витирала йому лице носовичком, примовляючи:

— Зайдеш, я винесу тобі води. Тобі не можна так йти додо… — коли Ром обняв її і шукав наосліп дівочі губи. Владка охопила його руками за шию і зі стогоном притислась міцніше, й на довгу блаженну мить вони забули про все на світі: про кров, про бійку, про міліцію, про всі образи, злившись у хмільному, гарячому, найсолодшому поцілунку.

Так вона ще не цілувалась — шукала кожну клітинку в його вустах, стогнала від насолоди, гарячим язиком розкриваючи його зуби, а тіло її тремтіло в ніжних обіймах.

Вони помирились знову. Й Ром не питав, чому вона так рішила. Не питав, бо здогадувався про все сам. І лише хотів, щоб ця насолода — і це страждання — продовжувались якомога довше…

Так все знов почалося. Вже на початку квітня Ром щовечора збігав по бруківці до мосту і піднімався злегка по дорозі, що вела до «Сайгону». Навколо буяла ніжна весняна зелень, у тілі вирувала гаряча кров, а в ногах кипіло стільки життя, що вони самі несли його до саду (як вчать буддистські монахи: еталонний стан, «стан імангінатора»), бо в «сайгонівському» парку на лавиці вже чекали його Жорик і Зося, Тіраш і Школа. А потім, коли трохи посутеніє, він вже буде сидіти на зручному пні велетенського осокора за тротуаром, і з завмиранням серця чекати, поки з двору навпроти нечутно вислизне гнучка і світла дівоча постать, поспішаючи до нього, до Рома.