Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Вранці тридцятого травня до роз’їзду Рудя прибився такий собі чоловічок на плохенькій конячці. Розвів таку-сяку розмову, а потім попросився до отамана. Сказав, що звуть його Іван Деркач і він має слово від Чучупаки. Козаки привели чоловічка до Максима, той вислухав й відразу ж повів до Уварова.

— Федоре, тут боєць від холодноярців!

— Добрий казак бачіть, де отаман скачєт! Вєди! Знают чорти, когда говоріть нада!

— Здрастуй, отамане!

—І тєбє нє хворать!

— Я від Гайдамацького полку Василя Чучупаки. Чув про такий?

— А хто ж нє чув? Кажи!

— Чучупака зве тебе на склик у Медведівку. Тільки не зволікай, — бо «красні» вже тут. Завтра нарада. Опівдні.

— А ти скажи, что прідьом! Так, Максиме?

— Приїдем!

— Тут буде верстов тридцять. То я вас і поведу…

— А кто ж Чучупаке вєсточку пєрєшльот?

— А у нас і дерева мають вуха. Не переживайте…

… Виїхали з сотнею Рудя. Ще два кінні відділи привели в готовність й вийшли з міста — про всяк випадок. У Василя Чучупаки в загоні налічувалось півтисячі бійців. Та Коцур боявся й носа потикати до Холодного Яру. Знав, що гайдамаків гаряче підтримує вся округа. Новоселиця, Івківці, Мельники, Медведівка, Зам’ятниця, Жаботин, Михайлівка, Косари, Грушківка, Залевки, Бузуків, Триліси, Осоти, Цвітна — й десятки інших сіл і містечок. Десь тридцять тисяч жителів величезного лісу з глибокими розгалуженими ярами складали тепер Холодноярську республіку. Ця місцевість у всі часи була недоступною для загарбників. У кожного її жителя лежали в потайній місцині дубовий гайдамацький спис, добрий «гвинт» й стара, змащена мастилом дідівська шабля. Мотронин монастир, кажуть, пам’ятає самого Хмельницького, бо то ж і є вотчина Хмеля! Й хутір Суботів — холодноярський! Тільки важка година породила тут червоного Коцура!

А монастирські дзвони, як і дзвони церков у селах, мали свій знак: один особливий удар — «До зброї головна сотня!», два удари — «До зброї дві сотні!», чотири удари — «До зброї всі, хто може!». За добу Холодний Яр піднімав десять тисяч бійців. Коли в двадцятому вкотре хмарою прийшли комісари, найперше вони познімали з церков усі дзвони…

Шлях збігав лісовими пагорбами, через величезні галяви, діброви, що змінювали одна одну, стрімкі балки. На лісових стежках, мов привиди, виростали збройні повстанці. Деркач зупиняв валку, їхав до них сам, про щось стиха перемовлявся. Процесію супроводжували далі — до наступного заслону.

Медведівка лежала на просторому узліссі. Деркач привів Федора з бійцями до великого старого дому поблизу церкви. Біля воріт стояла козацька варта.

— Сюди, в дім Фундуклея! — припросив Йван. — Скажіть отаману: Уваров приїхав!

Зустрічати гостей на ганок вийшов сам Василь Чучупака — ще молодий, вродливий, з помітною військовою виправкою. Одягнений у френч й кавалерійські шаровари, з шаблею при боці. Вигляд мав молодецький, бравий — справжній отаман, вождь повсталих!

— Ну, заходьте, братове! — запросив до садиби.

Спішились. Коней Уваров наказав тримати біля воріт. Першим до двору пішов Федір, за ним — начальник штабу, старшини, Максим Рудинський, шестеро кубанських сотників. Зброю гайдамаки залишити не просили. Кубанців тут не боялись.

Великий, мабуть, колись поміщицький дім мав світлі вікна, в залі стояв величезний дубовий стіл для засідань. З гуркотом, дзенькаючи шпорами й шаблями, розсілись за столом, уваровці — з одного боку, холодноярські сотники й старшини — з іншого. Чучупака, як хазяїн тридцятитисячної округи, сів на чільному місці. Як хазяїн же перший почав мову. Тримав себе вільно, лише в голосі його ледь вчувалась нотка напруги:

— Здорові були, панове кубанці! Чулись’мо багато чого про вас. Чули про пана Федора. Красногузих здорово побили в Черкасах!

— І ми про вас, пане Васілій, слихалі!

— Прошу, козаки ж бо — і ми, і ви єсте! Наша козацька шана за те вам!

— У нас нє только кубанци — єсть много братчіков із Черкащіни. Вот Максім Рудинскій із Звенігородкі. Воєвал в Пєрсіі протів турка!

— Чули ми й про Максима — від Тютюнника. Тепер знаємо в очі. Гратулюємо, пане Максиме!

— Он і посовєтовал ідті к вам. І по путі Коцура пошарпать.

— Чули й про Коцура. Добре! Боїться нас, але ловить людей, як хто вийде… То давайте до діла. Кажете, до нас йшли… То, прошу, чого хотіли в наших краях такі майстерні в валєчних ділах люди?

— Шлі ми на Цвєтково, на соєдінєніє с Грігор’євим. С сєвєра путь закрила група Антонова-Овсєєнко. На Знамєнку нє смоглі вийті — Бобрінскую уже взялі красниє.