Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

— Тьху, та що ти, Рудь, таке мерзенне кажеш, — сплюнув від відрази Косинський.

— …В шафах чекістських, — ще підвищив тон Максим, — знайшли цілі стоси флаконів з-під кокаїну. Бо людина не може творити такі речі з собі подібними в здоровому глузді.

— Що було, те пройшло. Тепер нові часи. Може, не хочуть більш воювати. На амністію вже пішли Пугач, Бойко, Замогильний й з ними триста бійців. Комісари всіх відпустили, — сказав Цвітковський.

— Тоді, після взяття Києва Муравйовим, у парках знайшли вбитими три тисячі киян. Вбитими по-звірячому. Тих самих — інтелігентних, у шляпах і галстуках, яких хапали на вулицях. І багато тих, хто просто розмовляв українською мовою… Ви вірите, що ці звірі вас облишать?

В очах холодноярців запеклася ненависть. Вони вже довгих п’ять років вели боротьбу з підлим, сильним й нелюдяним ворогом — й знали все і самі. Просто… Дуже хотілося вірити, що в житті ще буде хоч крихта щастя…

— Чуєте мене: «Революційний терор» — не є тимчасовий! То є політика Бухаріна, Лєніна, Якіра, Троцького. Страх на крові — от чого вони хочуть. Щоб ніхто більше і голови не підняв! Вони не зупиняться й будуть чинити таке й надалі! ЧеКа, міліція, тюрми. І хто зна — може, ще й в гірших реалях!

У хижі знов запала зловісна мовчанка. Отамани думали тяжку думу.

— …Для того, щоб розстріляти мільйон людей, треба мати хоча б сто тисяч катів, — продовжив Максим Рудинський. — Як бачимо, кати є. Це селекція нелюдя Дзержинського. Їх відбирали, вчили, і їх дуже багато. Відбирали жлобів, найбільш фанатичних, бездушних. Садистів. Неспроможних сприйняти страждання іншої людини — бо ніхто з нормальних людей не працюватиме катом.

— Я большевицькій амністії не повірю ніколи! — сказав отаман Гонта.

— Тепер вони скрізь, браття. У виконкомах, повітових і губернських ЧеКа. Сестри з Червоного Хреста там, на Єлисаветинській, казали, що чекісти Угаров, Асмолов, Нікіфоров, Абнавер та Гусиг, Авдохін, Терехов — то люди вже ненормальні. Садисти, кокаїністи — люди, зі зсунутою психікою. То є нелюди, в простому розумінні цього слова… Там, кажуть, бачили і Звенигородського Лазаря… Надіятись на їхнє милосердя нерозумно!

Вибач, отамане. Я й мої люди не йдемо на амністію. Я бережу шаблю, — високо підняв Рудь свою домаху на перев’язі. Вогнем зблиснула в світлі срібна насічка. — Це шабля на Лазаря! Кулею не вбити перевертня!

Піднялися Герасим Орел-Нестеренко, Лаврін Завгородній, Денис Гупало, Микола Василенко, Карась, Заболотний, Мефодій Залізняк, Трохим Компанієць, Леонід Мушкет, Пилип Хмара — все героїчні отамани, які тисячі разів дивилися в лице смерті.

— Мені тільки досадно, — сказав Рудь наостанок. — Ми були тут найбільшою силою. Двісті тисяч козаків Вольного Коша — встали би під ружжо в сімнадцятому. Двісті тисяч отаманських загонів — у дев’ятнадцятому. Ні в білих, ні в більшовиків не було стільки сили! А тримали фронти — всього сорок тисяч. Замість того, щоб об’єднатися — сиділи дома, розтирили армію по закуточках… Як оце зараз…

Цвітковський не підняв очі. Втомлені боротьбою на чолі з сотником Василем Бойком вирішили домовлятись з комдивом Яхонтовим у Звенигородці. Отаман так і сидів за дубовим столом, коли нескорені повстанці вийшли з хати.

— І ще, — Максим зупинився біля дверей. — Семен ніколи не пішов би до них… кланятись… Він вбивав би їх, як скажених собак, до останнього. Як, власне, й зробив там — під Новоселицею..

— Чому ти сказав «на Лазаря»? Правильно сказати «для Лазаря», — спитав Максима вже на вулиці Мехтодь Русалівський.

— Що? — не зрозумів задуманий Рудь. — А, це ти, Мехтодь. Не до того мені. Придумай щось собі сам, ти ж учитель.

— Коли щось призначене для людини, кажуть «для».

— Бо він не людина, — сказав Рудинський. — Його вже навіть не назвеш звіром.

— Я так і подумав. Тоді помилки нема.

— А я більше не помиляюсь. Не маю права…

Повстання розгорілось з новою силою. Отамани Нагорний, Орел, Хмара, Деркач, Іллєнко, Завгородній, Мамай, Грозний — били комісарів по всій Черкащині. Вісімнадцять тисяч повстанців піднялись, як один.

Рудь не знав, що бачив Цвітковського востаннє. Ясного липневого дня 1921 року отаман привів залишки свого загону до Медвина. Загін з п’ятдесяти чоловік заїхав у двір виконкому і склав зброю. Взимку 1923 року, після багатьох місяців допитів і катувань, чекісти розстріляли Цвітковського в Умані. Розстріляли, як бандита і грабіжника, засудивши до смерті «справедливим совєцьким судом».