Костянтин Когтянц: Облога Белза

Тому не всі зрозуміли, як змінило його військо невелике, але постійне ядро.

— Так, Едвард запозичив досвід орденів, — підтвердив брат Клод, який їхав із королем стремено в стремено, проте, усупереч орденському статуту, у звичайному одязі, а не у «формі». Щоправда, статут, розрахований на Близький Схід та південь Європи, нічого не говорив про шуби, утім, нашити хрест на шубу він міг би — якби схотів. Імовірно, йоаніт не хотів привертати уваги до своєї появи тут.

— В орденах братів небагато, але навколо нас — ті, хто служить багато років, часто все життя. Уже навколо цього ядра — васали, союзники, найманці. Тому ордени часто перемагають противника, навіть і втричі більшого.

Людовик кивнув. Так, треба створювати постійне військо.

Лайошів погляд сковзнув по легкій корогві Кості Мушата. Спокійно сковзнув. Скільки разів у майбутньому він зі злобою загадуватиме ті часи, коли й Костя, і сам Богдан були в його руках, бо через сім років вони піднімуть повстання, заснують незалежну Молдову й не раз жорстоко битимуть його, Лайошеві, війська.

А через двадцять років Костя, після смерті Богдана та його бездітного сина, сяде на трон і заснує династію...

Та людям не дано бачити майбутнє, і жодне передчуття не потривожило короля...

Старий Єлизар увійшов у хату й не міг не побачити, як дружина й син сахнулися врізнобіч. Щоправда, вони нічим особливим не займалися, навіть не торкалися одне одного, проте — інстинктивно сахнулися.

Чи зробив він якісь висновки?

Цього коханці не зрозуміли.

— Стріл у тебе досить? — що лук, на щастя, цілий, він уже побачив.

Ярош не зразу і втямив, про що батько питає.

— Княжий тіун видав по три десятки, якщо відступ удаваний, то щоби хоч попервах не шукати. Але, мабуть, скаже, аби повернули, бо...

— Не тобі скаже.

Ярошеве серце впало в п'яти.

— Збирайся, синку, — останнє слово Єлизар намагався вимовити якомога тепліше. — Збирайся. Харчів, гадаю, майже не залишилося. Нічого, у мене є. Петро та Волчко?

— Царство Волчкові Небесне, а Петро на варті.

— Заберу з варти, а ти збирайся. Похід буде довгий.

Ярошеве серце рвалося на шматки.

Думка про те, що він іде в такий відповідальний похід за княжим наказом (оскільки слуги ординські підлягали особисто князю, то парубок так і вирішив — княжий наказ, точніше, не вирішив, а просто гадка, що хтось міг наказати без княжої волі, навіть випадково не могла прийти хлопцеві в голову), тішила його гонор. Та водночас якби батько пішов, а він залишився... Залишився з Ганною! Надовго! А може, батько б...

«Згинь, сатано!»

Ця розмова вже стала звичною, Ярош анітрохи не сумнівався, що оті думки — про батькову загибель, — то сатанинська спокуса, щоправда, він погано уявляв собі, хто такий сатана, — ворог та й годі.

...Крім сина, старий узяв ще доброго лучника Терешка. Із Петром не вийшло, бо в нього зуби розболілися так, що аж щоку роздули, у такому стані багато не постріляєш.

І по два коні кожному.

...Їхати вже було важко. Невелика річка, влітку переплили б, не злізаючи із сідел.

— Твоя черга, Яроше.

Парубок спішився, став на лижі, накинув на себе петлю аркана, затяг її під пахвою. Кінець тримав батько. Ярош зійшов на кригу, рушив, постукуючи підтоком [131] Залізна або дерев'яна головка на тупому кінці списа. списа. Ось якесь місце. Якесь... Якесь... Слів бракує. І не гнеться крига, і звук такий же, як в інших місцях. Але Ярош звертає вбік, і ніхто не питає чому. Інші також розуміють, чому хлопець повернув. Ой як добре розуміють.

Потім з одним конем переходить Терешко. Потім Ярош — він усе ж найлегший — туди-сюди за конями. Останнім переводить свою тварину старий Єлизар. І так щоразу, до того ж із кожним разом розвідувати кригу ставало важче й важче.

Зрештою, їм поталанило: загін бічної охорони, що його виставив Кулпа, складався з русичів, хоча...

Що їх оточують, старий Єлизар зрозумів і тому — спочатку татарською, потім нашою — заявив, звертаючись до кущів і чагарників:

— Ми їдемо до царевича Кулпи від воєводи Дрозда.

Лише тоді з навколишніх смерек посипався важкий, вологий сніг, і кілька чоловіків оточили їхню трійцю. Це були русичі, хоча в їхньому одязі й озброєнні було більше татарського, аніж у волинян, — хоча і на Волині важко було когось здивувати татарським луком чи татарською шапкою.

— А правда від воєводи? — хмуро поцікавився старший — кремезний, зразу видно — велетенської сили чолов'яга.