Іван Білик - Меч Арея

Нарочитець відповів:

— У Велімира був меч Юрів. . — Знаю. Ти його бачив єси?

— Без Юрового меча готів би з виї своєї не скинули. Всі князі й усі землі пішли за Велімиром тоді.

— Ти його бачив єси? — наполіг київський князь.

— Велімира-м бачив. Був єсмь отрочам, а бачив. Тринадесять літ мав єсмь тоді.

— Меч, питаю, меч Юрів бачив єси?

— Малий був єсмь тоді, княже, — вхиливсь од відповіді Морятин.

Князь охолов і по хвилині мовив уже таким голосом, який не терпів заперечень:

— Те й передаси Великому князеві: негоден, мов, Гатило на ясичів іти, бо у стольному городі ліпші за нього. Зумів єси?

Морята знав уже, що розмову закінчено й що сей молодик не призвичаївся ще ламати свого слова. Богдан же Гатило думав про інше. Великий князь тепер остаточно підніме забороло. В голові на мить майнула чи то думка, чи тільки тінь, що спина в сього літнього можа вже помережана попругами й помережиться ще дужче, та він потиснув у собі ті непотрібні жалощі. Коли кинуто виклик — сподівайся гостей, і нічого тут більше не вдієш.

Рано-вранці Морятин побрав дорогу на Витичів. Рушаючи, він торкнувся правицею споришу біля теремного ґанку, чим дуже здивував молодого київського князя. Більше того: Богданові навіть привиділось, що той схилився перед ним нижче, ніж то заведено. Князь теж оддав шану нарочитцеві й, коли той зі своїм почтом зник за ворітьми двірня, а далі й за вже розчиненою на день Полудневою брамою, — пішов оглядати свою твердь.

Самий вигляд її викликав у князеві зневажливу посмішку. Город був оточений дубовими й модриновими палями, заввишки по шолом комонникові. Гострокіл починався з Полунічних воріт, ішов над самою кручею вздовж Почайни, тоді звертав туди, звідки тік Хрещатик, далі йшов на захід, переступивши через Полудневі ворота, брався круто на полуніч, потому вигинавсь на всхід аж до першої брами. З трьох боків були стрімкі вирвища, й се могло втішати. Та лишалися ще два нічим не захищені боки, які виходили на рівні вигони.

Богдан подумав, що їх належить зміцнити бодай сяким-таким валом та ровиком. Але ж коли? Вздовж гостроколу йшов піднятий майже на сажень поміст — у час оборони можі стояли на помості й відганяли напасників, коли ті намагалися здолати гострокіл.

Богдан похитав одну палю, тоді другу. Ся хиталась — певно, вже підгнила; князь Милодух, усе життя готуючись до вирію, не дуже дбав про міць городу.

Обійшовши три стіни гостроколу, Богдан по драбині зліз біля Полунічних воріт на землю. Три стіни по дев'ятсот кроків кожна. Й коли сю, третю, можна захищати абияк — допомагали кручі, — то дві перших півсотнею можів не втримаєш. Таки даремно він одповів Рогволодові тими словами. Зарано. Зарано... Звичайно, воїв можна зібрати й сотню, й навіть дві, та що вдієш сією силою?

Від Полунічних воріт починався княжий дворець, одокремивши від окольного городу невеликий шмат землі, — може, з десяту частку. Двір займав усю полунічну стіну й неправильним трирогом тягся до середини західної. Попід ним пролягала головна вулиця Києвого городу, що вела від одних до других воріт. На крайній випадок можна сховатися й за двірцевим гостроколом, бо дворець на найвищому місці, навпроти Священного пагорка з кумирами. Та що се дасть?

Богдан подививсь на терем, і йому раптом закортіло піднятися вгору, як любив у дитинстві. Дійшовши до двірцевих воріт, захищених дранчатим дашком, він діставсь терема, з ґанку зліз на повершя, де княжі світлиці, тоді хідником підступив до вежі, що височіла з одного боку будівлі. Звідси Київ город було видно, мов на долоні. Вздовж усієї загорожі княжого двірця попід самим гостроколом виднілись низенькі кліті й підкліті, де зберігалося збіжжя й усякий інший харч для великого господарства, стояла міцна дубова скітниця для схову золота, срібла, дорогого хутра тощо, далі починалися пташники, кошари для овець і кіз, обори для корів та волів. У великій хаті мешкали роби, за нею ж починалася довга стайня для княжих коней. Дахи всіх будівель спадали до гостроколів. Можі під час облоги відбивались од нападників просто з дахів, умисне для сього викладених обаполами.

Головна вулиця розтинала глибоким роз'їждженим ровом Київ город на дві нерівні частини, починаючись од Полудневих і кінчаючись біля Полунічних воріт, звідки збігала крутим Боричевим узвозом стрімко вниз, тоді йшла водорівно ліворуч, а біля Хоревої гори бралася знову в праву руку й виходила на рівний Боричів тік. Трохи нижче синіла тиха заводь Почайної річки. В одну й другу руку між Глибочицею та Хрещатиком у березі завжди стояли ладді, човни, дуби та плоти. Неспокійний Дніпро пробігав далеко за Трухань-косою, й кращого місця для човнів, ніж глибока й тиха заводь Почайни з майже стоячою водою, годі було й шукати. Але нащо така заводь Києвому городові?