Іван Білик - Меч Арея

— Що?

Вишата мовчки хитнув головою на той бік яру. З-поза оспища Соляним шляхом їхало четверо комонників. Поминувши місток, вони вгледіли під калиною синє блискуче корзно київського князя й попрямували до нього через урвище. Віддавши коня супутцям, найстарший з них підійшов і за давнім звичаєм торкнувся рукою трави — ні більше, ні менше, саме так, як споконвіку віталися поляни, не скидаючи шапки.

Князь усміхнувся.

— Що ймеш казати, я тебе слухаю, нарочитий може.

— Рече Рогволод, Великий князь, твій дід, аби-с прийшов ти до городу стольного.

— Пощо я йому в потребі есмь?

Нарочитий зам'явся.

— Не відаю, княже.

— Й заклянешся?

Прийшлий знову зам'явсь і скосував на Вишату, вбраного в ще грецьке корзно.

— Кажи при ньому, не страшись. Далі сього місця твої слова не підуть.

Нарочитий тепер озирнувся на своїх супровідців і притишеним голосом проказав:

— Ясичі розбили князя роденського Вогняна. За Порогами.

— То й що?

— Гречники не можуть ходити в Ольбію по сіль.

— Нехай знову збере можів і піде на ясичів.

— Пойняли...

— Кого?

— Князя Вогняна. Полонили. Рогволод кличе тебе. Рече: Болога взимі потяли, Вогняна полонили, хай тепер іде на них Гатило.

— Краще потятому бути, ніж полоненому, — сказав сердито князь, тоді недовірливо подивився нарочитому в вічі. — Так і рече: Гатило? Чи се ти вигадав?

Нарочитий зніяковів і визнав:

— Ніт, княже, рече «Богдан». А се так усі на тебе речуть. Богдани, мов, многі, Гатило ж єдин.

Богдан усміхнувся, й нарочитий, посмілівши, додав:

— Не забули смо, як ти тому десять літ під своїм Києвим городом княжну нашу від погибелі порятував. Малий був єси, не відаєш.

Вишата й собі засміявся, князь же спокійно запитав:

— А де та ваша княжна тепер?

— Ясновида? Та де ж... У Родні. В Родні, — повторив він. Йому стало чи то шкода її, чи ніяково за своє недоречне запитання. Отже, в Родні. Нарочитець розвіяв усі його сумніви: — Не доля нашій княжні. Се вже вдруге. — Він мало не назвав імені того давно вже забутого Джурджа, та вчасно схаменувся. — Й не вдовиця, й не так щоб невіста... Вогняна ж князя... Тож Рогволод і рече: нехай тепер іде на ясичів Гатило... Богдан.

Сонце хилилося до заходу, й князь лишив нарочитого можа переночувати в своєму теремі. Той погодився, бо до Витичевого стольного городу їхати ж цілий день. Увечері Богдан сказав йому:

— Перекажи Великому князеві, що я не можу сповнити його волю. Скажеш, у... Гатила всього півсотні можів, сподужих носити меч. — Він подивився чоловікові під кущаті брови, бо той ховав очі додолу, й спитав: — Яке твоє ймено?

— Морятин, княже, Морята.

— Так і речи дідові моєму: п'ятдесят комонників. Ураці Морятин, забравши своїх отроків, які переночували в старого конюшого Вишати, поїхав, а наступного вечора був знову в Києвому городі. Здавався марним і хворим. Богдан поклав усе те на карб неблизької дороги, та Морятин скинув гаптовану гуню, задер полотняну сорочку й повернувся до нього спиною.

На спині хрест-навхрест червоніло кілька кривавих запечених посмуг.

— Видиш, княже, — похмуро сказав він. — Пожалій старця, коли між єси. — Й додав, уже натягаючи гуню: — Мовить, нехай бере свої п'ятдесят, я приточу.

Богдан спитав зовсім недоречне:

— Скільки маєш літ, Морятине? — Й подумав: «Якщо вдвічі більше, ніж мені, — посовіщуся, коли ж ні — то ні».

Морятин відповів:

— Стільки, скільки твої можі комонні.

— П'ятдесят?

— А так.

Тепер він не знав, що сказати. Було шкода старого, та давня звичка загадувати уроки не дозволяла погоджуватись. Його розібрало зло на Рогволода. За що дід його ненавидить і хоче збутися?

Він спитав:

— Роговолодичі де зараз?

— А де! — відповів нарочитий між. — Єдин у Холмах, як і був, а сей тут, при вітцеві.

— Єутихій?

— Єутихій.

— Чого Рогволод не после його на ясів?

— Сього не відаю, княже.

— Страшиться?

— Не відаю.

— Береже для... столу?

Морятин зітхнув, але не відповів нічого. Тоді довгим поглядом утупився в Богдана й похмуро проказав:

— Уп'ять закоториться земля Руська...

— То ж пощо?

— Бо їдного тягне сюди, другого туди, й комождий князь дивиться не на Витичів, а геть.

Богдан силкувався зрозуміти, куди гне нарочитий між, тоді, здається, збагнув і промовив:

— Повідають, Велімир усі землі під собою мав. — І швидко зиркнув у вічі Морятанові, але очей таки не побачив за кошлатими брівми, — Пощо ти од мене ховаєшся, нарочитий може?