Іван Білик - Меч Арея

Поряд, знявши мідного шолома, тупцювався Борислав. Побіч нього сопів Вишата. Всі сподівались побачити Рогволода й тепер були ніби розчаровані.

— Гордує, — неприємно посміхнувся Борислав. Богдан віддав коровай Вишаті й скочив на коня. Ворота він промайнув в одну мить і спинився тільки біля самісінького княжого терема. На ґанку стояв хлопець у довгій сорочці, підперезаній мотузкою.

— А що князь Великий робе? — спитав у нього Бощан.

— Пощо тобі князь? — жваво всміхнувся отрок у сорочці.

— Прийшов єсмь запитати в нього, чи здоровий!

Хлопець мугикнув щось незрозуміле й шаснув у терем, а трохи згодом виглянув у вікно. Прискакали Борислав із Вишатою й стали з обох боків.

— Ти хто єси? — не тямлячись од образи, гукнув до отрока Гатило.

— Харя, — відповів той, нахабно посміхаючись.

— Скажи своєму князеві, що Богдан повернув з ополчення!

— Я-м не челядин, щоб гасати. Як ти єси такий нетерплячий, то збігай сам.

Богдан рвонув коня, не знаючи, що робити від сорому, та в сю хвилю з дверей вийшов опасистий між.

— Княже, — тоненьким голосом погукав він Гатила. — Великий князь Рогволод просе тебе до хорому.

Київський володар перезирнувся зі своїми вельможами, Борислав зневажливо стенув плечима.

— Ходім, коли просять.

Богдан, стиснувши зуби, зліз додолу й передав повіддя Вишаті. Борислав зробив те саме, й вони вдвох увійшли повз опасистого до хорому.

— Сюдою, — показував той у півтемряві сіней. — До сієї світлиці, до сієї.

Вони ввійшли в низькі двері. Світлиця була простора й безлюдна. Попід стінами тяглися лави, вкриті вовчими шкурами та ведмеднами. Середину займав довгий дубовий стіл із перехрещеними ніжками.

— Коли сте вмучені дорогою, то сідайте чи влягайте на лавах, — сказав опасистий.

Богдан придивився до нього. Вбраний був чоловік у гарно поцяцьковану гуню, з-під якої визирав поділ білої лляної сорочки, теж змережаний, на ногах мав міцні поробошні, навої ж, обтелесавши всю литку, були хрест-навхрест поперезані червоним шнур'ям.

— Ти хто єси? — спитав Богдан.

— Твій дядько, княже, — відповів гладун.

— Єутихій? — недовірливо поспитав Гатило. — То ти єси такий старий і гладкий? А ти не лжеш?

Єутихій ніяково стенувся.

Богдан підійшов до нього, безцеремонне розстебнув йому комір гуні й смикнув за вузенький ремінчик сириці, що виснув Єутихієві з шиї в пазуху. З пазухи вислизнув чималий срібний хрест. Київський князь потримав його гидливо двома пальцями й кинув.

— Рекли можі, що ти-с хрестатий, а я-м не йняв їм віри. Виходить, правду рекли?

— Правду, — знічено мовив Єутихій. Він поводився, мов на шкоді впійманий отрок, дарма що був удвічі старший за Богдана.

Богдан повернувсь і пішов до вікна, зашибленого великими платівками слюди. Тоді повернувся й ще раз кинув оком на батькового двоюрідного брата. Поряд ще й досі стовбичив довготелесий Борислав, і кумеднішої пари годі було й вигадати: Єутихій сягав тому ледве до плеча, зате здавався вп'ятеро гладшим. Лють вивітрилася з Богдана, лишилась тільки гидливість. Єутихій стояв посеред світлиці, широко розчепіривши товсті ноженята в поробошнях, і ввесь масний вид його рясно вкрився потом. То це для такого перегодованого кнура дід пильнує свій стіл?

— А де ж Великий князь? — поспитав Богдан. Єутихій розгубився.

— Отець... він... Його...

Богдан голосно засміявся. Великий князь Рогволод умисне ховається десь у хоромі, й сього слід було сподіватися. Стало по-справжньому смішно — істину речуть, ніби старі люди на схилку літ починають нагадувати дітей. Він підійшов до двоюрідного дядька й тицьнув пальцем у груди:

— А ти Великим князем скоро станеш?

Той усміхнувся по-немовлячому щиро.

— Не відаю, княже.

— Як то? — скинув брови Богдан. Тоді махнув Бориславові: — Йдімо до коней, болярине.

А ввечері до тієї світлиці напхалося повно люду --то була шанувальна трапеза. Прийшов нарешті й Великий князь. З'явився з бічних дверей, худий і чорний, а білі вуса й біла чуприна, що звисала йому аж з-поза лисини тоненьким оселедчиком на чоло, здавалися наклеєними.

Він з погано прихованою ворожістю глянув на Богдана й неспокійно заворушив рудуватими на кінцях вусами, й той насторожений погляд молодий князь ловив потім на собі цілий вечір.

— Сідай отут, княже, — рипучим голосом проказав старий, умостившись на покуті, — по праворуч од мене. Ти сьогодні єси витязь.

І ті слова можна було розуміти як шану, коли б не лихий блиск у дідових вилинялих очах, що позирали з-під білих брів.