Ярослав Яріш - Судний день

Навпроти них розмістилися інші колії, переважно із запорожців: їм було визначено здійснити вирок гайдамацького суду. Мушкети вже наладовані, дула ж дивилися на приречених і дихали на них холодним своїм подихом для того, щоби за хвилю кинути вогнем.

– Стріль!

Мушкети гавкнули – тіла стратеників здригнулися і за мить попадали на землю.

– За что их так?

Це питання задав донський полковник Гур’єв, що спостерігав разом із Залізняком за стратою гайдамаків.

– Вони порушили військовий закон. Ми ж самі піднялися проти сваволі конфедератів, тож тепер сваволі більше терпіти не будемо.

Вони удвох рушили в бік намету. Залізняк продовжував говорити, намагаючись пояснити полковникові причини і наслідки повстання…

– Ми ж не якісь розбійники, що почали різню заради наживи. Сам бачиш, пане, у нас тут всюди лад, порядок. А ляхи на нас брешуть, немов тут зібралося саме бидло.

Гур’єв був суворий, бородатий, одягнений у однострій донських козаків.

– Ну что ж, генерал Кречетников согласен вас принять.

– Ну, то вже спасибі. Хочу вас переконати, що наше військо зможе бути дуже корисним нашій матінці-цариці.

Донець зупинився, поглянув на Залізняка.

– Какая же она матушка? Вон земли поотбирала и у нас, и у вас, запорожцев. Вражья баба она, а не матушка…

Залізнякові не дуже сподобалася така відвертість.

– Баба, – повторив. – Ти ж, пане полковнику, не бачив, що у нас тут конфедерати виробляли!

– Да видел я!

Вони зайшли в шатро, сіли обідати. Залізняк уже, як міг, частував донського козака, розповідав, наскільки важливі можуть бути вони для цариці.

– Ми ж можемо тиснути з одного боку на ляхів, а з іншого – на татар і турків. У нас сила ого-го!…

Гур’єв потягнув добрий кубок горілки, почав закусувати питаючи.

– А что у вас там за история с «золотой грамотой»?

– Так хіба ж це у нас? Та нашим людям католики вже так у печінках сиділи, що вони молилися на царицю більше, ніж на самого Господа. І тепер одна надія наша на вас, брати: як не поможете з ляхами, як не припнете їх на доброму ланцюгу – біда нам буде. Тож десь і з’явилася чутка про ту «золоту грамоту», хоча її ніхто зроду й не бачив.

Пообідавши, Гур’єв почав збиратися.

– Ти скажи там своїм, друже, що ми готові будь-який наказ цариці виконати і проти вас ніколи не станемо, бо ми є браття. У нас віра одна, отже, й одна доля. Навіть якщо накаже зброю скласти – складемо. Лише не перед ляхами, бо вони наступного дня не тільки нас поріжуть, але й дітей наших.

Гур’єв поплескав Залізняка по плечу.

– Хорошо, братуха, скажу. Думаю, скоро тебя позовет генерал к себе: теперь мы будем вас обедом кормить. Бери своих старшин и приходите, не бойтесь. Мы, донцы, вас в обиду никогда не дадим.

Гур’єв безкінечно обіцяв підтримку, постійно наголошуючи на тому, що православних цариця ніколи в біді не покине. Говорив, що війська цариці ввійшли, щоб приборкати конфедератів та утвердити на польському престолі короля Понятовського.

– А ми проти корони не вставали, – вкотре запевнив Залізняк. – Конфедерати – оце наші вороги!

Далі Залізняк став розповідати про гоніння православних на Правобережжі з боку польських панів, орендаторів і магнатів.

Так і сиділи до самого вечора: їли й пили мало, більше говорили. Обговоривши всі справи політичні, почали згадувати давні пригоди, Залізняк усе розпитував про Дон, про те, як живеться там зараз козацтву.

Порозходилися спати під ранок, наступного ж дня Гур’єв настояв на тому, аби гайдамацька старшина разом із ним їхали на зустріч із генералом.

– Вы нас, братушки, винами да медами поили, теперь же наших попробуйте!

Гур’єв вдавав із себе щирого козака та приятеля гайдамаків. Залізняк спробував відкласти цей візит, однак полковник дуже настоював. Що ж було робити? Гетьман дав свої розпорядження, а тоді почав збиратися в дорогу.

Виїхали вже під обід. З Залізняком був Гонта, та ще декілька старих побратимів. Виїхавши на шлях, Гонта мовив:

– Пане полковнику, тут мій хутір за кілька верстов. Може, заскочимо, заодно й поснідаємо.

Йому відповів Гур’єв.

– Некогда нам, братья, – генералы ждать не обучены.

Гонта посміхнувся.

– Та ми лише на часок, на півгодинки. Ти ж знаєш, яка доля козацька: може, раптом, голова з плечей злетіти, та не побачу більше молодої дружини й донечок малих.

Гур’єв насупився:

– Да ничего с твоей головой буйной не случится, коли досель не случилось.

Гонта ж не хотів здаватися.