Ярослав Яріш - Судний день

Із тими розмовами отамана застав вечір. Він повернувся до табору, перевірив шанці, яких накопали колії, дещо підказав – і лише після того сів їсти кашу разом з іншими братчиками. Однак і повечеряти йому спокійно не дали: знову придибав сотник Щербина.

– Отамане, тут таке…

– Ну?

– Відійдемо.

Коли лише опинилися наодинці, Щербина сказав:

– Я розмістив пані Христину, як ти і сказав, у будиночку пана Стася.

Бондаренко геть нічого не зрозумів.

– Яку Христину, якого Стася?

Щербина пояснив:

– Паню, котру судили… А Стась, місцевий орендатор, будиночок тут мав свій, мисливський. Хлопи його спалити хотіли, але мої хлопці не дали. Тож я туди й поселив пані Христину.

– Ну? – Бондаренко і далі не міг зрозуміти, чого хоче від нього цей сотник.

– Пані Христина сказала мені, що дуже б хотіла поговорити з тобою, пане отамане, що має щось важливе тобі сказати.

Бондаренко почухав потилицю.

– Добре, – відповів, сам іще не знаючи, що має із тим всім робити.

Бондаренко пішов до шляхтянки для того, щоби вислухати ті важливі речі, котрі вона йому повинна була сказати. Признатися чесно, отаман думав про неї. Оті груденята не давали йому спокою, а великі очі і білі кучері раз за разом виникали в уяві. Звісно, він скоро б забув про неї: круговерть клопотів закручувала так, що навіть поїсти часом не було нагоди, не те що амури крутити. Можливо, йому й не слід було йти до того мисливського будиночка, однак чоловіча цікавість переборола інші відчуття – й Іван таки пішов.

Всередині було прибрано, а на столі стояла приготована смачна вечеря. Христина була вже не така замурзана, і не у подертому платті: перед отаманом повстала справжня молода шляхтянка у всій своїй красі.

– І що ж таке важливе ви мали мені повідати, моя пані? – запитав Бондаренко, не можучи відвести очей.

– Хотіла подякувати за врятоване життя.

Далі пішли ще якісь слова, а тоді руки якось самі відшукали гнучкий стан, а уста шию, очі і губи дівчини. Іван, як і тоді, на судилищі, підняв її на руки та все цілував і цілував, не можучи напитися. Вона зовсім не пручалася, навіть тоді, коли отаман поклав її на ліжко і швидко зняв з неї увесь одяг…

Він і сам незчувся, як опинився в її полоні. Її маленькі груденята тулилися до нього, волосся лоскотало груди, а ніжні руки обвивали шию. Він цілував її, не можучи націлуватися, обіймав, пестив, брав одночасно сильно і ніжно. Вона постогнувала у його обіймах, заплющивши очі від блаженства. Її з розуму зводили сильні руки і плечі гайдамацького отамана, коли ж він стискав її груденята, вона кожен раз млосно зітхала і посміхалася. Він же цілував її і цілував…

– Тобі було добре зі мною?

Шляхтянка притулилася до нього, поклала свою голову із пахучим та кучерявим волоссям йому на груди.

– Ти не мусила цього робити, – відповів Бондаренко.

– Чому?

– Я б ніколи не дозволив заподіяти тобі шкоду.

Вони ще мить полежали, шляхтянка без перерви гладила його тіло.

– Ти такий сильний. Я ще ніколи не бачила настільки могутніх плечей, грудей, рук.

Бондаренко посміхнувся.

– Чого ти смієшся з мене?

– Згадав собі одну пригоду.

– Розповіш?

Бондаренко мить повагався, тоді почав розповідати:

– Як ми вийшли, здається, з Богуслава, то гайдамаки впіймали одного пана. Зібралися судити. Почали питати селян, чи не причиняв він їм утисків великих, чи не знущався, не гнобив. «Та ні», – відповіли селяни. Скільки не згадували, та так нічого згадати і не змогли – людяний пан виявився. Згадали тільки, що жив той пан із однією селянкою як із жінкою, та вінчатися не хотів. Узяли тоді гайдамаки і примусили пана женитися…

Христина не відповіла нічого. Бондаренко запитав:

– А ти б пішла за мене?

Знову мовчанка, тоді жінка сказала:

– Шлюб із примусу – це недобре. Весілля має бути по любові. Ти мене любиш?

– Так. Так, чорт забирай.

– А звідки знаєш?

Тепер замислився Бондаренко, аби знайти потрібні слова.

– Коли кожен день зазираєш в очі смерті, то почуття дуже загострюються. Саме на війні людина себе показує: яка вона є насправді – без лукавства і прикрас. На війні кожен день – як останній. Тому ці дні хочеться прожити так, щоби потім ні про що не жаліти.

– Тоді піду…

Священик обвінчав їх із самого ранку, а по обіді мали справити скромне «похідне» весілля: без горілки, зате з музикою. Почувши, що їхній отаман одружується, люди позносили, хто що мав, аби пригостити, аби привітати Бондаренка та його молоду наречену.