Ярослав Яріш - Судний день

– Раз так, то ви їдьте, а я вас дожену…

Донець насупився.

– Чего уж. Если жена молода, то больше тебя не отпустит воевать. Я-то уж знаю. Ладно, показывай дорогу, поедем.

У Росошках, в маєтку сотника, господиня накрила столи прямо на подвір’ї. Гості сіли, почали обідати. Сотник їх щедро частував. Тоді на хвилину покинув, пішов до хати.

Його Настя стояла біля столу, пригорнувши дітей. Він підійшов, погладив їх по голівках, поцілував.

– Тату, а ви поїдете з тими дядьками?

– Поїду, доню, мушу.

– А коли повернетеся?

– Не знаю. Та я завжди буду в своїх думках з вами, пам’ятайте це.

Тоді він поглянув на дружину.

– Дбай, Насте, добре про дітей.

Він поцілував її в губи.

– Оставайтеся з Богом.

Він міцно обійняв їх усіх гуртом, тоді обернувся й пішов: його чекали. На порозі зупинився: ще раз кинув погляд на хату, на рідних. І пішов.

Жінка не знала ще нічого, куди поїхав чоловік. Питати не звикла, бо не жіноче це діло. Проте останні слова чоловіка, той його погляд сколихнули душу. Діти пригорнулися до неї, шкодуючи, що їх тато не лишився з ними довше. Раптом передчуття погане кольнуло її в серце, вона відсторонила дітей, а сама, як вовчиця, вибігла з хати. Кавалькада вершників уже виїхала на горбок і скоро заховається за ним. Іван Гонта ще раз оглянувся на рідне село, на свою хату.

Полк донських козаків, разом з якими стояло декілька підрозділів піхоти, отаборився недалечко від табору коліїв. Солдати і козаки були насупленими, діловито походжали по таборі, кожен зайнятий своїми справами. По дорозі до будинку, в котрому жив Кречетніков, стояло багато постів, однак бачачи полковника Гур’єва, вони пропускали їх без затримок. Залізняк із Гонтою уважно розглядали все навколо, намагаючись зрозуміти, що їх тут може чекати, однак обличчя російських солдатів були понурі, по них важко було прочитати ворожість, дружбу чи інші почуття. Навіть цікавості не було видно – немов і не живі люди. «Усе це від постійної муштри», – подумав Залізняк і поглянув на Гонту. Пан полковник з вигляду був спокійний, однак очі його були сумними. Максим підморгнув, однак це слабко потішило товариша.

Генерал прийняв гайдамацьких старшин у своєму будинку. Дивився зверхньо, однак не принизливо. Він хотів переконатися в тому, що колії не збираються зараз вести жодних бойових дій.

– Ми не вороги державі російській, – уже вкотре запевнив Залізняк.

– Бунт – это наибольшее зло для державы, – спокійно мовив генерал.

– Так. Але це конфедерати затіяли бунт, а ми піднялися для того, аби захистити людей від їхнього свавілля. Тепер же ми готові служити вірно цариці-матінці і виконувати її накази. Ми хочемо мирно жити на своїй землі, працювати, дітей ростити, аби латиняни більше не знущалися над нами. Коли ж цариця накаже знову ставати під руку польського короля, то ми і ту волю її вволимо, головне, щоб ляхи не мстилися нам і не палили наші села.

Кречетніков морщився, коли слухав Залізняка, – українську мову розумів, однак не настільки добре. Слова Залізняка його трохи заспокоїли, розмова пішла спокійніше. Гур’єв також був тут, часом приєднувався до бесіди, аби щось розтлумачити генералу. Той, розуміючи, хитав головою.

– Главное, чтобы остановить войну. Думаю, нам следует продолжить переговоры, но только, если все атаманы ваши остановятся и перестанут нападать на земли королевские. А там уже решим, что с вами делать.

Залізняк зрозумів, підвівся, за ним повставали й інші отамани.

– Що ж, тоді ми підемо до свого війська.

– Обождите, – сказав Гур’єв. – Вы встречали нас как родных, теперь же испробуйте и нашего хлеба-соли…

Вечеря у московському таборі затягнулася до пізнього вечора. Частував генерал щедро, наливаючи у чарки по самі вінця. Тут уже розмова пішла веселіше й більш відверто. Гур’єв сидів постійно біля Залізняка і переконував, що все буде добре, що брат повинен заступитися за брата, навіть обійматися ліз. А ще пісень співали – козацьких. Так і пройшла та ніч у піснях та розмовах, так що порозходилися спати під ранок.

Наступного дня, незважаючи на «всеношний» бенкет, гайдамацькі старшини довго спати не планували. Вони почали збиратися, аби повернутися до війська, одначе солдати, що стояли на варті біля їхньої хати, їх не пропустили.

– Приказ генерала!

Це відразу насторожило коліїв, вони спробували вмовити солдатів, аби пропустили їх, однак тут же прийшов поручик із підкріпленням, наказав гайдамакам віддати зброю.