Ярослав Яріш - Судний день

Бондаренко сидів на своєму карому жеребці край дороги і спостерігав за рухом загону. Поруч із ним було кілька його старшин.

Раптом до гурту під’їхав сотник Щербина.

– Пане отамане!

Судячи по схвильованому обличчі сотника, щось сталося.

– Ну?

– Там хлопи зібралися на майдані, хочуть паню судити.

– Яку ще паню? – не второпав Іван.

– Та дочку одного дідича місцевого. Він втік від гайдамаків, але так спішився, що дочку свою забув. А їй всього лише вісімнадцять – дитина ще.

Бондаренко нахмурився.

– Чого ж вони хочуть від неї?

Щербина знизав плечима.

– Так хотіли відразу задушити, але, на щастя, знайшовся між ними якийсь розумний і сказав, що просто так душити не можна, а треба під суд віддати. От і будуть зараз судити.

– Тьху ти, – сплюнув Бондаренко. – То йди і порозганяй їх до роботи, пане сотнику, а дівку відбери. Теж мені – судитимуть. І накажи, щоб без мого відома більше нікого не судили і не палили!

Щербина почухав потилицю.

– Та я уже пробував відбити, тільки не дають. Не слухають! Сильно вже її батько насолив. Я до них і так і сяк, а вони – з кулаками. Ну, не виймати ж шаблю на своїх! Може б ти, отамане? Тебе послухають точно.

Бондаренко зітхнув: і так справ багато, а тут ще…

Пані, котру зібралися судити селяни, була і справді ще як дитина: великі сині очі, білі кучері, худенька, із невеличкими груденятами, що могли влягтися у долоню. Вона намагалася закрити їх руками, адже плаття було порване, однак це їй не дуже добре вдавалося. Коли Бондаренко в’їхав на коні і натовп розійшовся, вона поглянула на нього і заклякла. Отаман поглянув на неї і прочитав невимовний жах на делікатному, хоч і вимазаному обличчі.

– Що тут таке?!

Заговорив один із хлопів.

– Та от, спіймали шляхтянку, а тепер її судимо.

– Це дочка одного дідича місцевого! – докинув інший.

– Хто велів?! Хто дав право?!

Це грізне запитання змусило селян замовкнути, однак довго вони мовчати не збиралися.

– Яке-таке право?! Тепер ми самі собі право!

– Ляхи смерті заслужили!

– Її батько обдирав нас як липку, тепер нехай вона відповідає!

– Та що тут довго говорити – на гілляку паню!

– На гілляку!

– Чекайте! Та чекайте ж, єретичні діти! – намагався заспокоїти один чоловік розбурханих селян. – Чекайте! Нехай Бондаренко скаже! Він є отаман Війська Запорозького, тож нехай і навчить нас, як воно має бути по честі, розуму і закону.

– Правильно, – відразу погодилася більшість, однак було багато ще таких, що не хотіли слухатися.

– Та що тут радитися, раз пані – значить винна!

– Та цитьте ви!

Нарешті пристрасті трохи притихли, то Бондаренко міг сказати своє слово.

– Ми не для того сюди прийшли, щоби мститися чи зводити порахунки. Хіба ж нам тут потрібна руїна? Якщо так, то давайте: ріжте, бийте, паліть! Нам потрібна своя воля на своїй землі! Нам не потрібно пана і хлопа, а лише рівні і вільні люди, громада! Якщо ми цього хочемо, то мусимо жити по закону, і закон має бути один для всіх: чи ти козак, чи хлоп, чи шляхтич! Отоді лад буде! Жодних самовільних судів!!!

Ці слова справили враження.

– То скажи, що з пані робити, отамане? – запитав котрийсь із селян, але вже м’якше.

– Вона не може відповідати за гріхи батька. Але і відпустити не можемо. Бери її, пане сотнику, під свою охорону, а там видно буде. Чекайте.

Тут Бондаренко спішився, узяв свій жупан і огорнув ним дівчину.

– Не бійся, – заспокоїв. – Тебе ніхто не скривдить.

Сказавши це, Бондаренко легко підняв її на руки і висадив Щербині на коня. Селяни поволі почали розходитися, говорячи між собою та сперечаючись, чи правильно вчинив отаман. Бондаренко ж не став прислухатися до тих розмов, а скочив на коня і поїхав далі – мав ще багато роботи.

У Грузькому колії тут же взялися облаштовувати свій табір, будувати укріплення. Не знати, скільки доведеться тут ще простояти, тож треба добре забезпечитися від раптового нападу. А ще необхідно запастися провіантом і фуражем для коней: літо мине швидко, а зима прийде довга і сніжна.

Розділивши майно, захоплене в панській економії та в будинку осавула Якименка, Бондаренко ще довго стояв і розмовляв із селянами. Його тут пам’ятали, любили, а ще дуже шанували матір – вдову Бондариху, котра так і померла на панщині кілька місяців тому. Бондаренко пояснював їм, заради чого повстали колії і яке нове життя вони хочуть побудувати на Україні. Люди раділи таким змінам, однак багато з них боялися помсти панів, боялися початку довгої і кривавої війни.