Василий Барка - Жовтий князь

– Де ти взявся?

– Вертаюся, хлопці, з заробітків, – хрипко відказує їм Мирон Данилович, – іти не можу.

Помогли йому сісти на підводу і, повернувши до села, повезли. Біля околиці він зліз, а хлопці, скрутивши на бокову, коротшу дорогу, подалися доганяти своїх.

Мирон Данилович ішов недовго; не може ніяк! Знов лягає – коло самих хлібів, що листками в вітрі мирно і лагідно шелестять, мов хлюпають в зеленій ниві, нахиляючись до селянина. Він назривав листя і почав їсти: пожувавши трохи, зовсім знеохотився. Приліг і заснув. Прокинувся жахливо слабий.

Якраз тоді хлопці, що підвозили, верталися пішки додому, – знов побачили лежачого і обступили його.

– Чого ти й досі тут?

– Не можу йти…

Було йому зовсім недалеко: спершу вниз через видолинок, а потім на півзгір’я, звідти навпростець – до хати.

Підождали хлопці; коли надійшла їхня підвода, знов Мирона Даниловича підвезли: вже до його двору. Висадили недалеко від воріт і поїхали далі. Він, як став на землю, хоче рушити, але тяжко йому – спиняється, пройшовши кілька кроків. Два односельчани, батько і дорослий син, проходили і поздоровалися. Старий говорить:

– Довго тебе не видно було; думали – пропав.

– Може, те й станеться, що думали! Аби дома.

Вони завели його в двір, а самі пішли своїм напрямком, через бур’янища на вулиці. Тоді постояв він і, не маючи сили триматися рівно, ліг на шпориші. Був смертно недужий. Хоч бачив перед собою поріг, а дістати не міг – не міг навіть рукою ворухнути. Відвів очі від порога, подивився на небо і подумав: «Якби на дітей глянути…» Раптом в серці проблиснув короткий, але невмолимо сильний біль, і все навкруги зникло відразу.

Якраз тоді з хати вийшла родина, бо крізь вікна повиділося, що хтось прибув і в дворі ліг. Діти дивляться: то їхній тато лежить і вже видно – неживий.

– Татусю! – закричала Оленка, як не при собі, гинучи від болю душевного, а потім обернулась і знов криком: – Мамочко! – і стала бити себе рученятами в груди, раз за разом.

Мати, побачивши, що дитя її пропадає від нещастя, вхопила Оленку і пригорнула до себе:

– Перестань, рідна моя! Перестань, підожди!..

А синок, збагнувши, що сталось, не міг нічого вимовити: йому кругом почало плавати, – він заплющився і нахилив голову, мов під чийсь помах, застигнувши коло матері.

Вона ж, взявши їхнє горе, вже сама чує, що от-от підкоситься на місці, як стеблина. Їй все з світу стало в очах грізне і страшне, і ніби валиться крізь морок. Ось вона – сама з дітьми, перед найлютішим лихом, від якого повороту нема. Схилилась до Мирона Даниловича: дивиться на обличчя його, аж землисте, на очі, що позападали. І, потеряна, не добере, що робити… Але, як подумала: «Може, він опритомніє», – враз наказала дітям:

– Поможіть мені!

Взяла мужа під плечі, щоб до порога тягти; а діти плачуть, не рухнуться.

– Не бійтесь, може, тато ще житиме, – помагайте!..

Вони беруться, але підмоги мало. Втягли Мирона Даниловича в хату і поклали на широкій лаві, коло вікна; і внесли торбу.

Дарія Олександрівна пробує пульс на руці в чоловіка – не б’ється! Взяла тоді дзеркальце: перевірити, чи ще є дихання; підносить до уст лежачого і так тримає. Через хвилину оглянула поверхню стекла – там немає сліду від пари, тільки відсвітилася сірість стіни, мов стіни могильної: в глибині дзеркальця.

Дарія Олександрівна спершу не довідомила собі цілком, що це означає, коли це через мить ясно визначилося в її думці всім значенням своїм; вона мало не зомліла. Вронила дзеркальце, яке розбилося на два більші кусники і багато дрібних скалок, вузьких і нерівно видовжених, з косими і гострими обрисами: так, мов світ серця її впав і розбився навіки.

Тяжко їй стояти; опустилась на діл коло покійного і шепотіла: «Мироне, мій бідний Мироне!» – сховала обличчя на його рукаві і затихла.

Діти плакали, але вона не чула. Здається, пройшов вік. Вона підвелась; постоявши трохи, набрала води в миску і взяла рушник. Злякані діти глядять то на неї, то на мертвого тата, – в очах сльози, мов застигли.

– Подерж рушник! – сказала мати до Оленки.

Обмила покійникові обличчя і руки. Посилає сина:

– Принеси щітку!

Вибрала посвідки з кишені і поклала в скриню: як коштовність. Обчистила одежу на чоловікові.

Коли посутеніло, вона знайшла надпалену свічку – ту, що для мами горіла в похороні, – і поставила до рук покійника. Огник брався тонкий, мов голубиний дзьобик, напроти ночі довкруг, звідки пітьма напливала і тяжко обложила, ніби кам’яна, хоч і не спромоглася того свічення вбити. Стояв огник: такий сумирний! Ледве, ледве поривається на боки, синястий при зігнутому ґнотику, і, мов кривавий, вгорі, в вістрі прозорої пелюстки. Посередині він ясно білів дрібною зіркою. Розходилось від нього трохи світла кругом – до кістлявих, аж воскуватих пальців небіжчика і до сірого обличчя, затопленого глибокими тінями.