Михайло Андрусяк - Брати вогню

Під прикриттям темної ночі перебралися до Далешевого. Біля села розмістилися в трьох порожніх хатах, де передніше мешкали мазури. Вранці розбудив близький гуркіт моторів. Дорогою сунули колони вантажівок, напханих червонопогонниками. Похапавши зброю, стрільці поприпадали до вікон. Якби москалі нас виявили, навряд чи хтось би врятувався. Навколо голе поле. Правда, ще вночі домовилися, що в разі бою займемо придорожні канави. Але до них ще треба було добігти. Машини погуркотіли до Поточиськ. Поспішність їхня була наслідком учорашнього бою та великих втрат. До Поточиськ, собі на лихо, зайшли вночі кілька боївок. Хлопці гадали, очевидно, що після невдалого бою москалі більше туди не поткнуться. А трапилося навпаки. У селі розгорівся запеклий бій. Ми слухали, переживали, а зарадити чимось друзям не могли. Шлях до Поточиськ лежав через чисте поле. Переходити весняними ланами, означало йти на вірну загибель, бо чекісти густо повиставляли стійки з кулеметами. Про це доповіли наші стежі. Окрім того, в нас майже не залишилося набоїв. Бій то затухав, то спалахував з новою силою. Чути було здебільшого черги зі скорострільної зброї, вибухи ґранат. Під вечір усе затихло. Вночі ми знову перебралися до Поточиськ. У селі заквартирували трохи довше.

Час від часу наша чота переправлялася на лівий, тернопільський, берег Дністра. Перепливали на човнах-довбанках. По два стрільці всідалися в хистке суденце, й перевізник налягав на весло. Човнів було достатньо, перевізники проворні, і ми швидко перепливали через повноводну ріку. Якось заходимо на тому боці до лісу, а там енкаведистів, як вороння на дубі перед снігопадом. Помаленько вздовж ріки перебралися до іншого ліска. Згодом знову переправилися човнами на наш бік. У Поточиськах пробули ще кілька днів, відтак полями навпрошки подалися до Тишківців,

Ходити я майже вже не міг. Кожен крок віддавав страшенним болем у всьому тілі. Чобіт розбух від крові. Це не обминуло Орликової уваги, як не обминуло її й те, що я не кланявся кулям, і він звелів відіслати мене додому на лікування. До рідних Вербівців рукою подати. До Вікна мене допровадила полем кур’єрка. Далі проводити не було потреби. Вікно обминув і прийшов на знайоме з дитинства пасовисько Зброди. День пересидів у густому очереті. Контетувався тільки теплою водою з фоси. Чув пастуші голоси, упізнавав деякі з них, але не показувався. Вночі пошкутильгав до села. Додому не пішов, а заліз до сусідської стодоли на купу сухої конюшини. Сонце вже давненько заглядало в шпарини у брамі, а сусідка до стодоли все не заходила. Не чути жодних ознак життя і на її подвір’ї. У мене вдома вже давно тарабанять відра, скриплять двері. Мене стало розбирати хвилювання. До стодоли Семенючка зайшла вже досить пізненько. Опісля з’ясувалося, що вона била вночі олію в олійниці й трохи заспала. Почувши мій голос згори, жінка війнула спідницею, тільки я її й бачив. Загодя приходить уже з моїм татом. Обоє розридалися. Не стримав сліз і я.

Удома зброю сховав за шалюнок у припусниці біля хати. Кріс був мені непотрібний. Повнісінька хата дітвори. Я ніколи не відважився б відстрілюватися при малечі. Наймолодшому Степанкові не виповнилося й трьох років. То була б вірна смерть для всіх. Домашнім затишком насолоджувався недовго. Нога затяглася сухими струпами. Вирішив перебратися в поле, щоби не наражати домашніх на небезпеку.

У селі зійшлися ми з Василем Левком, який перебував у сотні Орлика під псевдо Підкова. Його відпровадили з УПА додому ще в березні сорок п’ятого, бо тяжко заслаб на тиф. Перехворів у селі. Тут же переховувався від енкаведистів, ще не оклигавши цілком. Здебільшого перебував у своєї старшої сестри Марії, позаяк уся його родина була в підпіллі. Чоловік Марії служив у Червоній армії, тому до неї чекісти присікалися менше. Василько не дуже впадав більшовикам у вічі, оскільки був невисокий і щуплуватий. Хвороба висушила його на ніщо. Остерігався тільки, щоб не видали свої, сільські.

Якось Василько, ще досить слабовитий після недуги, лежав на теплій Маріїній печі, як на хату зненацька налетіла банда чекістів. Оточили обійстя щільним кільцем. Кілька бандитів увірвалися досередини. Командував ними капітан Васільєв. У хаті на той час, окрім хворого, були мама, сестра та її старша донька Доця. Жінки хутко оговталися, накрили хворого веретою, а самі повсідалися зверху. Васільєв крізь стиснуті зуби дав команду шукати скрізь. Солдати плазували попід ліжко аж під стандари, світили в піч, зняли віко зі стола. Одне слово, перерили все в хаті. Кілька разів то один, то інший ставали на припічок й оглядали піч. Василько в цей час міцно стискав дівчинці, що сиділа в нього на спині, ногу, щоби мовчала. Васільєв аж казився від люті. «Он здєсь! Мнє точно ізвєсно. Іщітє!» Чекісти розорили хату, обклали триповерховою лайкою жінок-«бандьор» і пішли далі в село на лови.