Михайло Андрусяк: Брати грому

Є книги, про які писати особливо тяжко: чи то з огляду на виняткове ставлення до автора, чи то через надто близькі проблеми, порушені в них. Такими для мене стали події 40-50-х років — українські національно-визвольні змагання під проводом ОУН-УПА проти фашистського і комуністичного злочинства. Про них вже є чимало літератури, як наукової, так і художньої. Систематизація матеріалів розпочалася ще в 40-і роки, бо саме на них припадає початок друку текстів у заснованих Проводом УПА підпільних періодичних виданнях. Найактивнішим був період 50-х років у діаспорі, коли нарівні із публікаціями художніх текстів, основне призначення чого — показати існування українського руху Опору, оскільки уряд СРСР будь-яку інформацію про це замовчував, видавалися бібліографічні твори. Серед тодішніх дослідників варто згадати Юрія Русова, Дмитра Донцова, Леоніда Полтаву, Василя Барку, Станіслава Гординського та інших. За роки Української незалежності слідом за художніми творами на цю тему Р. Андріяшика, Б. Бойка, Р. Іваничука, О. Лупія, Р. Федоріва, Б. Харчука про український резистанс з’явилося чимало наукових розвідок (З. Гузар, Г. Гордасевич, М. Ільницький, П. Драгомирецький, Ф. Погребенник, Т. Салига).

Свій погляд на людину у вихорі «генерального катастрофізму», на події національно-визвольних змагань 40-50-х років висловив письменник Михайло Андрусяк у художньо-документальній повісті «Брати грому». Таке жанрове спрямування твориться за законами життєвої правди художньо… Оскільки ж письменник зображує дійсних людей і справжні події, то типізація характерів і обставин своєрідна: він не використовує засобів художнього домислу, а лише відбирає характерні, визначальні сторони відтворюваної дійсності. Своєю ж етичною і емоційною природою, глибокою мірою щирості, безпосередності й внутрішньої необхідності слова цей твір — багатоголоса, багатоактна сповідь, бо зіткана з багатьох доль, хоча головним наратором тут і виступає Мирослав Симчич. Оповідаючи про боротьбу УПА і поневіряння побратимів у неволі, Симчич оповідає про долю свого народу. Згадується Шевченкове: «…історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини». Звичайно, Михайло Андрусяк не перший у висвітленні даної теми як, до речі, не першою є для нього дана книжка: читач уже знає його «Студені милі», «Ув’язнену скрипку», «Грані болю», «Криваві роси 40-х». Але щоразу, торкаючись знову і знову близької йому проблеми, письменник це робить інакше, ніж інші, плекає свій світ із зовнішнього хаосу і будує його на позитивних принципах віри, надії, любові.

Відомо, що і написання історії УПА, і створення її літературного літопису пов’язані з величезними труднощами, оскільки УПА — це армія безіменних, бо кожен від Головного Командира до простого стрільця, закритий для посторонніх, навіть для приятелів, псевдонімом, прибраним іменем. «Розкриття псевдо зволене тільки після смерті даного революціонера і то лише тоді, коли це не може стягнути репресій на його рідню, ні пошкодити справі» [1] [1] Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942-1952. — Львів: Просвіта, 1991. — С. 10. .

Михайло Андрусяк у своєму дослідженні відкриває сотні імен, прізвищ учасників українського руху Опору, а це нині, в часи нашої незалежності, особливо важливо, бо відходять у вічність вояки УПА, молодше покоління все менше знає про ті героїчно-трагічні події, тому така книжка мусила бути написана. Скільки болю, трагізму і водночас гордості знаходимо в ось цих рядках: «Ціле життя прожив під чужим прізвищем, у чужих краях. Часто мені снилося рідне покутське село, родичі, друзі-ровесники… Але дорога до них мені, гнаному і безправному, була назавжди заказана. Назвавшись енкаведистам у далекому сорок шостому Малковичем, я й прожив ціле життя як Василь Малкович з Березова. Сьогодні заявляю всім, і друзям, і ворогам, що я — політвиховник Української Повстанської Армії друг Теодор — Василь Блясецький із Хлібичина на Снятинщині — вижив, друзям на радість і ворогам на зло!».