Михайло Андрусяк - Брати грому

Гриць Голинський народився 9 березня 1895 року у Вижньому Березові. Після Коломийської гімназії закінчив старшинську школу в австро-угорській армії. Від 1914 року — старшина УСС. У липні 1917 підпоручник Голинський призначений командиром Гуцульської сотні, яка веде бої з військами Керенського. Через рік сотня побувала й на Наддніпрянщині, де поручника Голинського австрійці ледь не розстріляли за відмову проводити каральні операції проти селян. У жовтні 1918 року сотню передислокували до Чернівців.

У бою з поляками за Львів Голинський поранений. Лікуватись не мав часу, бо вже наприкінці листопада організовує в Коломиї Гуцульський курінь, який воює в складі бригади УСС, а з початку 1919 року — в УГА.

Під Одесою хворий на тиф Гриць Голинський потрапив до російського полону, звідки, одужавши, втік. Закінчив філософський факультет Українського Вільного університету в Празі і 1927 року повернувся в рідні Карпати. Постійно переслідується польською владою, потрапляє перед Другою світовою війною до Берези Картузької.

Після приходу перших совітів Гриць Голинський працює у Микуличині надлісничим. А в березні сорок першого колишнього командира куреня заарештовують енкаведисти, щоби через три місяці розстріляти в Дем’янових Лазах.

У Вижньому Березові замешкувало й кілька жидівських родин. Частенько, пригадую, стара кляча тягала селом деренчливий віз — це міняйло пропонував різні дрібнички за старе ганчір’я. Корчми в селі не було. Поляки чомусь не селилися у Вижньому Березові, мабуть, усе-таки побоювалися нащадків березівської шляхти. У селі діяла потужна українська «Кооператива», читальня «Просвіти». На практиці втілювався клич «Свій до свого по своє». Жидівські гендлярі не витримали конкуренції з «Кооперативою» і поступово повиїжджали з села. Залишився тільки Гершко. Але він працював на землі. Бідолашного трудягу вивезли німецькі окупанти в сорок першому, більше про нього в селі не чули.

Культурним життям у Березові заправляв учитель Михайло Кузенко. Цей невтомний чоловік, родом із сусідніх Рунґурів, провадив велику й потрібну справу: керував хором, ставив вистави, писав сценарії до українських свят… «Безталанну», «Сватання на Гончарівці», «Назара Стодолю» знали чи не напам’ять і дорослі, і малі.

Чомусь так повелося, що товаришував я з хлопцями, старшими за себе. Мій близький приятель Василь Бодруг переважав мене у віці на кілька років. З розумним і допитливим юнаком легко працювалося в читальні «Просвіти». Василь свого часу зблизився з Петром Королюком, який довший час побув у Франції і набрався там, як Сірко бліх, комуністичних ідей. Тим заразився й мій старший приятель. Розпочав і мене підгодовувати французько-російською більшовицькою мішаниною. Проте я відхрещувався від чужих ідей. Натомість переконував Василя в протилежному. Переконати допомогли самі червонозоряні носії облудних ідей, що пригуркотіли в наші гори на танках «золотого вересня» тридцять дев’ятого.

Непогамовна юнацька цікавість погнала нас пішо з Березова аж до Коломиї. Страх як кортіло глянути на «визволителів». Зустрілися з кількома солдатами, що снували між танками побіля ринку. Національності їхньої ми з Василем визначити не могли. Були русяві, були чорняві, одні очі мали кольору неба, інші зирили на нас вуглинками з вузеньких прорізів на плоскому обличчі. Бесідували поміж собою трохи зрозумілою нам мовою. Закіптюжені, погано зодягнені, брудні солдати частенько посилали один другого в одне і те ж місце, не забуваючи при цьому згадати маму. Либонь, матерів вони вельми шанували…

Загалом вояки «найбагатшої й наймогутнішої» держави в світі справили на нас доволі-таки гнітюче враження. Але все та ж цікавість змусила нас слово за словом розговоритися з гамірливими пришельцями. Балакаємо про життя. Цікавимось, як у них і що в них. Відповіді стандартні. «У нас всьо єсть» або «у нас всєво очєнь мноґо». Як селянин, запитую, чи родить у їх краях картопля. «Аякже, ще й яка!» «А з чим їсте її, з маслом?» Солдат покліпав-покліпав та й швиденько випалив: «А вона в нас відразу з маслом родиться!» Дотумкали ми з Василем з тих коротеньких бесід, що бідачиськи-солдати за велике благо суху картоплю мають. Яке ще там масло… А ще докумекали своїми незабур’яненими мізками, що бояться казати правду солдати країни рад. Ой, бояться. Жахливий тридцять сьомий ще довго наганятиме і їм ляку, і дітям їхнім…

Від того дня Василь Бодруг став переконаним антибільшовиком.