Михайло Андрусяк - Брати вогню

На екзекуцію тяжко було дивитися. Били стрільці з іншої сотні. Замашні грабці зі свистом розсікали повітря. Бідоласі геть перекривило вид, не обличчя, а біль зуба. Роззявив рота, гейби сорока в жнива. Десь після п’ятнадцятого чи шістнадцятого удару жертва перестала тіпатися. Сідницю нещасному роздуло, як утопленій корові боки. Кілька хвилин тому біле тіло враз потемніло. Я не додивився до кінця, бо ніколи не любив жорстоких сцен. Краще вже куля, ніж така мордація. Проте стрілець той залишився жити і потрапив до господарчої сотні. Сотня складалася, здебільшого, з людей, які в чомусь провинилися. На них покладали всю чорну роботу. Ходили вони без зброї й навіть під охороною. Часи були жорстокі й закони суворі.

З потеплінням стрільцям настала полегкість. Ожили гірські потоки, в яких можна було скупатися. Сліди на снігу перестали загрожувати повстанцям. Ми могли безпечніше спати в лісі на смерековому гіллі. Проте з весною активізувалися й енкаведисти. Все більші й більші сили стягали вони до Космача та ближніх сіл. У кожному селі стояли добре озброєні ґарнізони МГБ. Нападати на них вищий провід не дозволяв, бо наслідком були відплатні акції проти мирних селян, а вони й так тяжко страждали. Тому ми воліли перебувати в лісах і підтримувати нелеґально зв’язок зі станицями. Ворога били, коли він потикався в ліси.

У такій скрутній обстановці сотня вже не мала змоги оперувати повним складом. Нам оголосили про розформування її, тобто поділ на три самостійні бойові одиниці – чоти. Сотня Орлика майже цілком складалася з вихідців із Городенківського району. Найбільше було хлопців із Поточиськ і Вербівців. Тому вирішили перейти на рідні терени, в поля. Прощалися тепло, по-братньому. Розуміли, що можемо ніколи вже не зустрітися. Так воно здебільшого й було.

Бурун (Ізидор Морозевич із Чернятина) був ройовим у нашій сотні. Відтак працював Городенківським районним провідником. Загинув 16 квітня 1949 року від рук енкаведистів у криївці на полі біля Вербівців, перебуваючи на посаді провідника ОУН Чернелицького району.

Андрій (Василь Шидлевич із Сороків) перебував у сотні Орлика, відтак – у сотні Юрка. Геройськи загинув 31 жовтня 1949 року в селі Хом’яківці, маючи всього двадцять один рік.

Хмара (Петро Бойцун із Поточиськ) воював у сотні Орлика. Після її розформування став ройовим у сотні Юрка. Загинув у двадцятиоднорічному віці 30 травня 1948-го в рідному селі.

Жалобний список друзів із сотні можна продовжувати. Проте доля більшості з них мені невідома. Ті, що лишилися жити, пронесли на собі тягар неволі в сталінських концтаборах, опріч підлих зрадників. Негусто було їх у повстанському братстві, але шкоди завдали чимало.

Першу чоту очолив сам Орлик. Другою чотою командував Совіт, третьою – Малина. Нашому підвідділові дорога стелилася на Городенківщину. Надвечір’я зависло над Карпатами, коли ми маршовим кроком рушили в дорогу. Здавалося, йдемо додому, а стрільці понурилися. В кожного пожежа в серці. Шкода покидати Карпати, що стали нам другою домівкою. Зрослися повстанці з синіми горами, зеленими лісами. Досі дороги мені пахнуть смереками, сняться ночі при ватрах, славне товариство.

Перебрели Прут, вийшли в поля. Звиклим до гір очам відкрилася простора рівнина. Ішли знайомим, пройденим ще восени сорок четвертого, маршрутом. Швидко просувалися від станиці до станиці, бо чітко діяв підпільний зв’язок. Ще в Космачі до чоти долучилися Палій і політвиховник Теодор. Перша ніч минула у швидкому марші. Далі йшли повільніше. Часто спинялися на постій у селах або просто в полях. Наші провідники зустрічалися з місцевими підпільниками. Обстановку на терені знали добре, завдячуючи злагодженій роботі теренових підпільників. Хоча дорога була неважка, мені вона далася взнаки. Під час зимового форсування Пруту застудив поранену ногу. Тепер рана кровоточила і гнила. В нічній тиші в чоботі хлюпала кров. Нога боліла нестерпно, але ще дужче – душа. Боляче було за друзів-соратників. Скільки їх безмогильних моїх ровесників зосталося лежати на Буковині та в Карпатах. Боліло за всіх відомих і невідомих мені хлопців, що клали голови за святу справу. Біль приростав усе новими гранями, так багато було смертей. А ще боліло за родину. Навіть уявити боявся, що з рідними. Всі сфери мого буття заповнювало єдине відчуття – біль!

Понад Дністер дісталися до Поточиськ, мальовничого села на березі ріки. Двотижневий перехід завершився. Ногу мою оглянув лікар і сказав, що доведеться її ампутувати. До коліна вона була вже, мов гнила колода. Але з огляду на загрозливу бойову обстановку ескулапові, на моє щастя, не вдалося здійснити своїх намірів. Нога слугує мені й досі.