Михайло Андрусяк - Брати вогню

По приході з Карпат не мали жодного бою. Правда, одного разу нас мало не перестріляли свої. Було то десь біля Кунисівців. На нашу чоту наткнулася місцева боївка. З уваги на червоноармійське обмундирування на стрільцях вони швидко зайняли бойову позицію. Зброя у хлопців була грізна: скоростріли, автомати, ґранати… Ми також не чекали, доки вони відкриють вогонь, й позалягали. Орлик зреаґував миттєво, і до стрілянини не дійшло. Погомонівши з підпільниками, ми розійшлися в різні боки.

Великдень сорок п’ятого застав наш підвідділ у лісі біля Поточиськ. До села не заходили, бо там лютували облавники. Сьомого квітня 1945 року окупанти розпочали на Прикарпатті й у Карпатах масову облаву, в якій брали участь сорок тисяч енкаведистів і великі відділи колишніх червоних партизанів, що мали досвід партизанської війни. Були в тому збориську й московські комсомольці – «сталінські діти», – що славилися вишуканою жорстокістю й тупою бездушністю. Кривавий слід залишили за собою в придністровських селах печально відомі «червона мітла» й «чорна рубаха». Не оминули вони й нашої чоти. Прочувши про облаву, ми зайняли оборону в старих, ще з австрійської війни, шанцях. Чекісти насувалися темною хмарою. Було їх сотень понад три. Аж занадто багато для нас, п’ятдесятьох утомлених хлопців. Оскільки москалі були ще далеко, ми перевірили зброю й повклякали до молитви. Страшенно не хотілося помирати якраз на Великдень. Але смертної години людина собі не обирає. Хтось зі стрільців пошепки пояснив, що померлі на Великдень потраплять простісінько до раю, позаяк райські ворота цього дня відчинені для душ померлих і убієнних. На серці трохи полегшало. Але ж ми й на цьому світі ще не нажилися, не звідали земних благ.

Емгебисти рухалися повільно та зловісно. Нас вони не бачили поки що в окопах. Ми ж їх розрізняли навіть в обличчя, бо сонце світило з-за наших голів і було нашим спільником. Рідне українське сонце. Розімлілі чекісти сунули млявою масою. Попереду вистрибував, як горобець на прутику, їхній командир. Можна було вловити лише окремі слова його команди-лайки, бо легенький вітерець відносив їх до Дністра. Проте мені було добре видно його розтулені, мов у галки в спеку, вуста. З-поміж червоно-зелених фігур чекістів проглядалися скоцюрблені від страху постаті місцевих «стрибків». «Істрєбітєлі» свого народу вийшли на полювання, незважаючи на святий Великдень. Із ближніх сіл по обидва береги Дністра долинав урочистий перегук великодніх дзвонів.

Мене зморив раптовий сон. Такого зі мною ще не траплялося. Заснути перед ворожою загрозою у відповідальну мить та ще й посеред білого дня… Мало того, що заснув, ще й сон побачив. Наснилася мені рідна хата, а в ній дві чорні ями. Одна під столом, друга, менша, – біля порогу. Хлопці розбудили мене, та по якімсь часі я знову заснув і побачив той же сон. Мене розштурхали ще раз. Дивлюся на щільні ланцюги чекістів, а бачу темні ями в батьківській хаті. Москалі підійшли на відстань кидка ґранати. Ось-ось гримне наш залп. А далі… Втім, сміливим щастя завжди всміхається. Орлик демонструє нелюдську витримку. Команда стріляти від нього ще не надходить. Нерви у стрільців, мов перенатягнена струна. Якась невидима сила спонукує командира емгебистів дати наказ повернути праворуч, углиб лісу, далі від Дністра. Віддих пройшов окопами такий одностайний і голосний, аж стало лячно, що його почує ворог.

Сидимо в хаті. Маємо паску й до паски. Друзі мої задають роботи зубам. А мені жодна страва не смакує. З голови не йде загадковий сон в окопі. Господарі припрошують, підкладають наїдків, а я жую великодні страви, мов суху солому. В Поточиськах зустрів односельців із боївки СБ. Її керівник Карпо (Федір Масевич), уникаючи мого погляду, сказав, що в родині моїй усе гаразд. Але трохи згодом я зрозумів, що Карпо просто щадив мене. Петро Дронюк, стрілець його боївки, оповів, що великодної п’ятниці помер мій молодший брат Лесь, а на самий Великдень уранці не стало моєї багатостраждальної нені. Їм, значить, судилося потрапити до раю. Лесь, виконуючи якийсь наказ проводу, ще взимку нарвався на засідку в сусідньому селі Вікні. Тікав засніженими полями, довго відстрілювався, лежачи в снігу. Від ворожих куль урятувався, та застудився й помер від запалення мозку. Сон мій виявився віщим. Неню й двох братів уже забрала безжалісна смерть. Найстарший брат Іван загинув ще сорок четвертого. Федір пропав безвісти.

Після почутого мені стало ще гірше. Про ногу вже не дуже й дбав. Однаково помирати. Тижнів два по великодніх святах чота прийняла бій у лісі біля Поточиськ. Окрім червонопогонників, на нас ринула шакаляча зграя «стрибків». Бій був дуже прикрий. Рятувало те, що чекісти застосовували заборонені міжнародною конвенцією розривні кулі. В лісі вони були малоефективні, бо розривалися, навіть натрапивши на листок чи тоненьку гілочку. А ще добре прислужилися старі шанці, в яких зачаїлися партизани. Орлик був великим майстром обирати вигідне для бою місце. Більшовики після великих втрат тимчасово відступили, а ми успішно роззосередилися в сусідньому лісі. Чекістам у фланг зненацька вдарили сільські боївкарі й неждано дали нам змогу відірватися від ворога. Наші рятівники теж щасливо відбулися, бо знали тут кожну стежку.