Светлана Талан - Розколоте небо

Варя відкрила очі. Чи то так б’ється серце, чи так гулко падають за вікном сніжинки? Сутінки стають щільнішими, стискають залізним обручем так, що стає важко дихати. Ще мить – і вони зімкнуть свої сталеві лещата у неї на шиї. Потрібно засвітити лампу і розсіяти світлом підступні сутінки. Вона запалила світло, підійшла до дітей. Сплять і навіть не просять їсти. То й добре, бо що давати? Тьмяно блимає лампа, намагаючись вихопити з пітьми нечіткі образи. Але навіть її спалахи не можуть упоратися з пітьмою, яка знову обступає з усіх боків, згущується навколо неї. По венах повільно розтікається холодна смерть…

Батько такий молодий і щасливий! Ще б пак! Пшеничне поле золотиться стиглим колоссям, вітерець жене хвилі. Мати пов’язує голову біленькою хусточкою, радісно усміхається: «Добрий врожай!» Батько робить перший змах косою – і стебла з бурштиновим зерном покірно лягають на землю. Відчувається втома у всьому тілі, але то приємне відчуття. Таке буває, коли досягаєш мети і вже не думаєш, що досяг її тяжкою працею. Мати каже: «Доню, ми ще побудемо тут, а ти приготуй вечерю». Кипить казанок у печі та смачно чимось пахне. Що там булькає? Велика булька піднімається нагору, і разом з нею вискакує дитяча ручка з малесенькими пальчиками…

Надворі день. У хаті стоїть лунка болісна тиша. Загальмована свідомість, проте Варя пам’ятає, що рух є життя. Нема руху – нема життя. Якщо зможе підняти руку – значить, вона ще у житті, якщо ні, то вже у тенетах смерті. Лише мерці нерухомі і байдужі. Вона піднімає важку руку. Чи то її рука з такими товстими пальцями? Не важливо, байдуже. Потрібно подивитися, як там діти. Вони сплять і не просять їсти. Маргаритка відкриває оченята, водить ними в різні боки. Потрібно напоїти дітей водичкою. По крапельці з ложки вливає їм у відкриті ротики, вони ковтають, значить, живуть. Рух притаманний лише живим…

Ніч. Темрява. Розгулялася негода. У хаті не топлено і холодно. Чи то холод у душі? Здавалося, що печі в селі ніколи не охолонуть, у будинках ніколи не припинять галасувати веселі діти, ніколи не перестануть на них гримати старі. Усе поглинула ворожа холодна темрява на ймення Смерть. Вітер гуляє пустими хатами, зазирає у кожну шпарину, скрипить незамкненими дверима, грюкає віконницями. Ніде нікого. Самотність і тиша, яка вже навіть не лякає. І лише вітер гасає по даху і тужно виє в димарі…

Хтось поруч. Дуже близький, до щему бажаний і рідний. Каже, що в неї губи пахнуть примороженими яблуками. Варя знає, що такі слова вона чула лише від однієї людини. Хто він? Чому вона його не бачить? І скільки можна існувати у стані напівсвідомості і напівсну? Як розділити сон і реальність? І чий голос вона чує серед глухої тиші і порожнечі? Чоловічий голос здається таким знайомим і рідним. Так, саме він колись казав, що її губи пахнуть примороженими яблуками. Варя відчула, що десь у підсвідомості з’явилося бажання згадати чий то голос, і востаннє, перед тим, як віддати своє життя смерті, побачити його лице.

– Андрію, – шепочуть її порепані вуста.

Вона згадала його! Вона бачить поруч рідне омріяне обличчя, чує його голос і не хоче, щоб це видіння скінчилося.

– Андрію, я… не хочу… помирати…

– Варю, мила, моя люба! Усе буде добре! Я з тобою!

Вона стомлено закриває очі. Вона безмежно вірить цьому голосу…

Андрій не відходив від Варі та дітей кілька днів. Сповістив Ольгу, і вона одразу ж принесла добрий клунок борошна.

– Якби ж то знала, що ти так швидко заслабнеш, – розповідала вона, коли Варя вже могла свідомо розуміти, що відбувається. – Закрутилася як білка в колесі. То на роботі, то діти теж слабкі були. Нічого, вже найстрашніше позаду. Дякуй Андрієві, що витягнув шибку і заліз подивитися, чому так довго тебе не видно. Я вже все попрала і посушила. З Манькою Зайцевою домовилася, що буде вносити тобі склянку козячого молока в обмін на борошно. Я вже Андрієві наказала, щоб не здумав одразу напоїти тим молоком, бо ще гірше буде. Потрібно розводити на воді, перекип’ятити і давати потроху, – повчала вона. – Діти потроху одужують, вони швидше за тебе почнуть бігати.

Андрій вдень був на роботі, заходив додому, бо там залишилися живі його два брати, а увечері приходив до Варі. Вона ще була така немічна, що не могла підводитися з ліжка. Але кожне його слово діяло як цілющий бальзам. Поруч із ним поступово розсіювалася байдужість, зникала від його усмішки, погляду, від його турботи. Він годував її з ложки, напував, протирав змоченим у теплій воді рушником губи, лице, тіло, обтягнуте посірілою шкірою, і майже прозорі пальці з білими нігтями. У Варі вже не було того скляного, мертвого, спустошливого погляду, як того дня, коли він її знайшов у холодній хаті. Варя бачила, як Андрій радів, мов дитина, коли Маргаритка зробила самостійно перший крок. Він сам повзав навкарачки, запрошуючи Сашка до гри, і хлопчик поповз. Варя вже заглянула в скляні очі смерті, відчула на собі її холодний подих… Тепер вона знала, що повинна жити, щоб знову не допустити кістляву до своєї родини. Вона виграла двобій зі смертю, і допоміг їй у цьому Андрій.