Светлана Талан - Розколоте небо

Варя пішла у сільраду, як тільки туди прийшов голова.

– Пиши заяву, – порадив Максим Гнатович, – але скажу відверто: знайти корову майже неможливо. Крадії все продумують, перш ніж піти на злочин. Звичайно, я пошукаю по дворах, але не тіш себе надією.

Варя здогадалася: хтось добре знав, що вона вдома сама. Злодій був упевнений, що чоловіків нема вдома, тож нема чого боятися. Очікувана подія. Як тепер жити? Як заходити в хату і бачити голодні очі дітей? Вони прокидаються рано і терпляче чекають, коли вона внесе свіже молоко, процідить його і наллє у кружки. Що сказати їм? Як пояснити, що нема чого чекати? Відчай обхопив Варю, стис душу металевим обручем. Вона сіла на лавку біля хати, невтішно розплакалася.

Варя сиділа на припорошеній снігом лаві довго, поки не відчула, як від холоду тремтить кожна жилка. Діти чекають її. Вони маленькі і безпорадні. Треба йти до них.

Варя зайшла до хати. Маргаритка з червоним від плачу обличчям сиділа на долівці поруч із братиком. Сашко теж весь зревівся, вже не плакав, а лише розмазував по обличчю сльози і смоктав тряпчану ляльку.

– Він плаче і просить «ням-ням», – пояснила дівчинка. – Дай молочка!

– Зараз щось дам, – відповіла Варя.

Вона дістала торбинку із рештками борошна. Залишилося декілька жменьок, це кілька днів життя. Є ще полова і дрібка солі, які подовжать життя ще на кілька днів. Все. Незабаром кінець. Варя зрозуміла, скоріше відчула серцем: батько не повернеться. Зникала надія. Не буде надії – не буде життя. Відганяючи сумні думки, Варя дістала з торбинки маленьку жменьку борошна, змішала з половою, додала солі і води, замісила хліб. Від такого «хліба» у дітей дере в горлі, вони плачуть, але все одно ковтають – змушує голод. Раніше Варя давала запивати молоком, тепер доведеться пити «чай». Хоча б один бурячок десь дістати, щоб можна було підсолодити чай! Де ж його візьмеш? І Ольга щось не заходить. Можливо, у неї щось трапилось? Треба сходити дізнатися, але нема санчат, а на руках Сашка вона не донесе. Треба почекати…

Ольга навідалася наступного дня, вислухала розповідь сестри про крадіжку.

– Вже не повернеш корову, – сказала вона. – Це ж добре, що ти не поперлася туди у той час, коли крали, бо вбили б тебе.

– То мені радіти? – сумно посміхнулася Варя. – Як твої хлопці?

– Слабкі, – сказала коротко. – Твої так і не повернулися, – чи то спитала, чи констатувала сестра.

– Як бачиш.

– А ти не чекай на них.

– Як то?

– Сама подумай, скільки часу минуло? Можна було б на край світу дійти і повернутися. Якщо не повернулися за кілька днів, то нема чого сподіватися.

– Можливо, – тихо сказала Варя, – але я все одно буду чекати батька. Може, його затримала міліція. Може, захворів. Одужає і повернеться.

– Сьогодні не стало моєї подруги, – сповістила Ольга.

– Одарки?

– Так. Довідьмачилася. Напевно, хтось упіймав за «роботою» і забив до смерті. Вранці знайшли її в одній сорочці, босу, простоволосу, з проломленою головою. Мало того, що вбили, так ще й познущалися, надівши на голову порожнє цеберко.

– Що ж тепер буде з дітьми?

– Відвезуть у дитбудинок. Там принаймні вони виживуть.

– Вони виживуть, а як же наші?

– І наші виживуть! – Ольга поставила на стіл вузлик. – Це вам!

– Що там? – Варя тремтячими руками ледве впоралася з тугим вузлом. – Картопелька! Одна, дві, три… Десять штук! Два бурячки. Борошенце! Справжній скарб! Де ти все це взяла? – схвильовано, і збуджено запитала сестру.

– Іван ходив у Торгсін, наміняв трохи харчів.

– Ти ж казала, що у тебе, окрім натільного хрестика, нічого немає.

– То у мене. Я не знала, що у старих були золоті обручки. Та й сам Іван того не відав, а це знайшов десь, я його одразу послала здати.

– Ходив туди, куди вказувала Одарка?

– Туди.

– Випадково нічого не дізнався про батька? – запитала з надією у голосі.

– Не сміши мене! – роздратовано сказала сестра. – Чи я б мовчала, якби щось дізналася.

– Спасибі тобі! – сказала, і в очах зволожилося. – Ти нас врятувала.

– На здоров’я! – відповіла Ольга і додала: – Не обіцяю, що зайду на днях. Ви вже якось тримайтеся.

– Добре! – сказала Варя, притискаючи до грудей вузлик із харчами.

Ейфорія після подарунка сестри у Варі минула за кілька днів. Те, що здавалося у перший день цілим скарбом, тепер виглядало крихтами. Варя, як могла, розтягувала припаси. У холодній воді розмішувала жменьку борошна, терла туди крихітку буряка, заливала водою і заварювала «кашу» для Сашка. Ця їжа лише підтримувала життя дитини. У такому віці він мав би вже спинатися на ніжки, але хлопчик був настільки слабий, що лише повільно повзав по долівці. Варя намагалася годувати його кілька разів на день, щоб одразу вкласти спати. Окремо готувала собі і Маргаритці. Варила «суп», де серед прозорої рідини плавало кілька шматочків картоплі. Варя перестала про себе називати хлібом те, що пекла з полови і крихітки борошна. «Коржики», – казала вона, подаючи їх доньці до «супу». Попри всю економію, Варя розуміла, що скоро і тих харчів не стане, а до весни ще так далеко!