Тарас Орлик - Данило Галицький

Ось що намагався донести до товаришів Никодим, квапливо водячи крейдою по дошці, а потім чекаючи, поки Степанида переведе його каракулі в слова. Іванко непомітно наглядав за своїми працівниками. Лушка відверто нудьгувала. Усе, про що розповідав їм німий писар, уявлялося чимось далеким і нереальним. Їхні помисли були зосереджені на цьому, такому радісному і світлому. Вони будували нове місто і мріяли прожити в ньому довге щасливе життя. Орда здавалася їм далекою і не цілком реальною. Не хотілося Іванкові й Лушці занурюватися в той страшний сон, від якого вони прокинулися.

«Щастя вам», – написав Никодим і подав Степаниді знак, що час прощатися.

Іванко погано приховав полегшення і, побажавши товаришам удачі, поспішив повернутися до роботи. Лушка, зібравши посуд у вузлик, задріботіла геть по одній із десятків стежок, що простягалися схилом. Никодим і Степанида пішли шукати князівський почет. Данила вони знайшли на іншому боці пагорба. Він разом із сином допомагали закладати фундамент вежі над західними воротами. Обидва розпашіли і забруднилися, але були дуже задоволені.

Покінчивши зі справою, Данило, не накидаючи плаща, видерся на одну з повалених поруч брил і вигукнув:

– Жити вічно місту Лева! Могутнє буде і гарне, не гірше за західні столиці. Усі європейські королі позаздрять. Іди до мене, сину. Покажись своїм підданим.

Лев приєднався до Данила, піднявши руки в переможному жесті. Йому хотілося сказати щось таке, що личить моменту, але потрібні слова, як на зло, не спадали на думку. Уся сутність княжого сина зосередилася не в голові, а в грудях. Їх розпирало так, що було важко дихати.

Заплаканими, чи то від вітру, чи то від чогось ще, очима Лев дивився на брудних голодранців, що пересували колоди, камені і землю, на непоказні будиночки ремісників і будівельників, на розбиті колії від коліс, на тини і частоколи, а ввижалася йому зовсім інша картина: ошатні люди, прекрасні кам’яні будівлі, бруковані дороги, неприступні стіни, гордовиті храми.

«Усе це буде, неодмінно буде, – говорив він собі. – Не може бути, щоб Творець допомагав тим, хто тягне народи в криваве болото воєн, чвар, рабства, злиднів і безправ’я. Він створив світ і чекає від нас, щоб ми теж творили щось добре. Тільки в цьому ми і можемо уподібнитися Творцеві. У творенні та любові».

Несподівано для себе Лев обійняв батька і поцілував його тричі, потім відсторонив від себе і, не забираючи рук із батьківських плечей, вимовив із почуттям:

– Дякую тобі. Дякую за все, що ти зробив, батьку. Не тільки для мене. Для всіх.

Данило намагався щось відповісти, але лише незрозумілий звук вирвався з його горла. А очі його – неймовірно! – також зійшли слізьми.

– Вітер, – пояснив він синові, змахуючи сльозу.

– Так, вітер, – погодився Лев. – Такий день видався, вітряний.

Вони засміялися ніяково і зістрибнули на землю, де їх тут же обступили рідні, соратники і просто цікаві.

– О, о, и! – сказав Никодим Степаниді.

– Так, схожі, – погодилася вона. – Як дві краплі води. А раніше я схожості не помічала.

«Ми все помічаємо не відразу», – хотів написати Никодим, але не закінчив речення. На дощечці так і залишилося одне-єдине коротеньке слово «ми». Дуже важливе слово. Ми – це означає ніхто не один, а всі разом. Двоє, троє, тисяча, багато-багато тисяч.

Никодим постукав пальцем по дощечці і усміхнувся. Степанида усміхнулася йому у відповідь.

– Тобі, напевно, сісти писати не терпиться? – запитала вона.

Він швидко закивав головою, як це роблять добрі коні, коли хочуть висловити свою вдячність.

Зараз вони усамітнилися, і він запише все, чому став свідком за нинішній день. Степанида, примостившись поруч у колі теплого світла, перенесе все це чорнилом на сувій. Цей манускрипт одного разу буде переданий книжникам, щоб ті закарбували минуле на білосніжному, гладкому, як дитяча шкіра, пергаменті. Середній статут, мабуть, підійде найкраще, а до кіноварі перших літер обов’язково потрібно буде додати вохри і золота. Книга ця буде товста і важка, тому що вмістить у себе безліч дивовижних подій, великих звершень і самовідданих подвигів. А головним її героєм буде, звичайно ж, князь Данило Романович, перший король Русі.

«Підемо», – написав Никодим.

Колишній напис він не стер, тому вийшло: МИ ПІДЕМО, а помах рукою означав УПЕРЕД.

І це було цілком правильно, тому що йти завжди потрібно тільки вперед.

Ну не назад же?