Тарас Орлик - Данило Галицький

Поки Лев ламав голову над тим, що могло означати підморгування Василька, той від’їхав від воріт, задер голову і почав кликати Костянтина:

– Ей, ти, холопе! Відчиняй швидше!

Боярин з’явився на стіні разом зі своїм соратником, Лукою Іванковичем. Його Василько теж обізвав холопом. Знову почав вимагати негайно зняти запори.

– Народ на роботи зібрали? – запитав він, скоса поглядаючи на тлумача, який перекладав кожне його слово високопоставленим спостерігачам.

– Народ зібрали, – відповів Костянтин зверху. – Та так озброїли цей народ, що вам краще до нас не потикатися, зуби обламаєте.

– Чи не забагато на себе берете?

– А скільки правитель призначив, стільки й беремо.

Городяни, що висипали на стіни, злорадно зареготали. Василько звернувся до тартар, розводячи руками.

– Іди ти умовляй, – велів Леву Бурундай, темніючи лицем.

Лев під’їхав до дядька, склав долоні ковшем:

– Упізнаєте мене, бояри?

– Упізнаємо, упізнаємо, – крикнув Лука у відповідь, – та тільки ти нам не указ. Ми слуги князя. Скаже Данило вас пустити, пустимо. А ні, так вибачайте. Воювати станемо. Хто посуне, смолою киплячою ошпаримо.

Переговори закінчилися тим, що Василько жбурнув у бояр каменем і отримав цим же каменем в обличчя, та так, що кров потекла.

– Іди геть! – прокричав Костянтин. – Ти тепер братові своєму не брат, а ворог.

Зверху градом полетіло каміння, палиці і кізяки. Довелося відступити подалі. Бурундай, роздувшись від люті, стьобнув коня нагайкою і поскакав геть, забираючи із собою інших. Василько і Лев залишилися на самоті, якщо не брати до уваги кількох дружинників.

– Орду приведе, – похмуро вимовив Лев. – Ну добре. Може, воно й на краще. Знову битися станемо. Я – у Холм, проситиму, щоб впустили. Ти зі мною чи начальника побіжиш доганяти?

– Начальник наш тут, – загадково оголосив Василько.

– Ти про кого?

Відповідати на питання не довелося. Ворота відчинилися, випускаючи князя Данила на рудому коні. Зіскочивши із сідла, він міцно обійняв брата і сина.

– Так це ви навмисне розіграли? – здогадався Лев, трохи ображений, але все-таки радісний.

– Навмисно, сину, навмисно, – підтвердив Данило, оголюючи в усмішці жовтуваті, але все ще рівні й міцні зуби. – Бурундай звик, що всюди йому без бою здаються, відправив військо в Поландію, Люблін брати. Двох облог йому не потягнути, пупок розв’яжеться.

– А що якщо їм у спину вдарити? – пожвавішав Лев.

– Ні, сину. Нехай гризуться між собою, поки всі не виздихають. Ляхи багато нам допомагали? Нам до них діла немає. У нас завдання є важливіше. Поки ти в роз’їздах був, я часу не гаяв. Пам’ятаєш мою обіцянку?

– Яку, батьку?

– Я казав, що місто на твою честь споруджу, – урочисто вимовив Данило. – Справжнє, європейське, твердокам’яне. Кращі зодчі будують. Марійона їм порадами допомагає, адже вона в багатьох столицях побувала.

– Ось воно як, – протягнув Лев і все-таки образився. – Я, значить, руйную, а ви, значить, будуєте. Що ж, спасибі, батьку, за такі новини. Тільки не треба мені міста, якого я в очі не бачив.

– Через кілька днів побачиш. Завтра вранці виїжджаємо до Львова. Там тобі роботи вистачить. Адже місто тільки на кресленнях готове. Там зараз площу мостять, фундаменти закладають. Воно наче новонароджене, йому догляд потрібен. Його батьком тебе призначаю!

Данило ляснув сина по плечу.

Чорні думки як вітром здуло.

– Де ж воно стоїть? – запитав Лев нетерпляче.

– На горі поблизу Звенигородської дороги, що на Володимир веде. Там усі торгові шляхи сходяться. І війська можна в будь-який бік відправляти. Кращого місця не знайти.

Лев Данилович переконався в цьому, коли, змучений нетерпінням, прибув, нарешті, у своє місто, яке ще тільки-тільки піднімалося із землі. Звідусіль звозили важелезні кам’яні брили, розколювали їх з гуркотом, обтесували, закатували по дерев’яних кругляках наверх. А на місці будівництва вежі Лев зауважив споруди, схожі на катапульти. Камені кріпилися до похилих колод, а потім ці колоди перевішували за допомогою ще більш великих каменів. Так удавалося доставляти вантажі наверх без особливих зусиль. Перша споруда стояла на землі, другу встановили на вже готовому фундаменті, і було ясно, що, якщо знадобиться, рублені «гойдалки» перенесуть вище.

Обслуговували їх роздягнені до пояса смерди, якими командував невисокий майстровий із ранньою лисиною й рідким волоссям, перехопленим шкіряним ремінцем. Піднявши брилу, муляри, відповідно до його вказівок, збивали гострими молотками горбки, обмазували світлою глиною і поміщали туди, куди казав майстровий. Працювали споро і вправно, немов граючись. Кам’яні куби легко злітали вгору і так само легко шикувалися в суцільний ряд. Майстровий жодної хвилини не сидів на одному місці, то стрибав униз, то піднімався вгору.