Тарас Орлик - Данило Галицький

Дюжина спритних векілів – палацових доглядачів – угадували кожне бажання господаря, прагнучи догодити йому в будь-якій дрібниці, та й як інакше, якщо будь-яка помилка могла коштувати їм життя. Могутні охоронці-тургаути нерухомо стояли за кожним поворотом, біля кожних дверей, стежачи, щоб у ханські покої і миша не прослизнула. Ніхто з наближених не наважувався підвищити голос, щоб не потривожити Батия, по пухнастих килимах ходили навшпиньки, священні червоні пороги старанно переступали, у тронний зал заповзали рачки, а далі відповідно до чину: хто, як і раніше, поповзом, хто повільним кроком, але низько схиливши голову, яка зберігалася на плечах лише доти, доки воля ясновельможного владики, батька народів тих країв, хай подовжать боги його життя до скону віків.

Він рідко сидів на троні, з тієї ж причини, яка не дозволяла йому довго бути в сідлі, вважаючи за краще приймати гостей у вогняно-червоному шатрі, розкинутому просто посеред залу зі стелею з кольорового візантійського скла. Однією з улюблених розваг Батия було сховатися за помаранчевим пологом і, стримуючи сміх, спостерігати, як черговий посол кланяється порожньому трону, не сміючи звести очей, щоб побачити, що на узвишші нікого немає. Насолодившись приниженням гостя, виходив він з укриття й говорив з удаваним жалем: ні, мабуть, не варто мені було замовляти собі такий дорогий трон із цільної слонової кістки й чистого золота, не потрібно було прикрашати його самоцвітами та вишуканим різьбленням. Ось прийшов чоловік, милується троном, а на мене й не дивиться. Що йому я? Він і привітатися зі мною не побажав.

Одного уруського князя мало грець не побив від такого прийому, ледве холодним кумисом відпоїли. Батий тоді довго сміявся. Йому подобалося, коли його боялися – боялися до тремтіння, до гикавки, до втрати пам’яті. Він не відчував потреби в любові тих, хто його оточував, як і не потребував любові черв’яків або степових ховрахів. Люди були боязкі, підлі, безпорадні. Який сенс у їхньому обожнюванні? А от страх був корисний. Він дозволяв управляти людьми і змушувати їх домагатися поставленої мети.

Неквапливо переставляючи ноги в м’яких туфлях із червоної парчі, Батий минув бенкетний зал, де, закам’янілі, немов статуї, стояли слуги із золотими блюдами, на яких було розкладено солодощі, фрукти й усілякі холодні страви, які можна було скуштувати між денною та вечірньою трапезами. Не відщипнувши ні виноградини, ні медового пряника, не торкнувшись жодної з розписних чаш із кумисом, ішов Батий далі, поки не опинився на терасі, звідки розгортається краєвид на майбутню столицю.

Усі фундаменти, будинки, незавершені огорожі та зведені башти було складено з каменів, глини й саману. Серед будівель нагорі й унизу старанно метушилися мурашині фігурки, не покладаючи рук ні вдень ні вночі.

Зазначаючи подумки всі зміни, що відбулися відучора, Батий згадував, як дивився з пагорба на київське попелище, яке диміло, і думав, що тільки дурні ледарі будують собі житла з дерева. Кількох палахких стріл досить, щоб спопелити їх. І споруди, і їхніх необачних мешканців.

Думка здалася Батиєві настільки значною, що захотілося поділитися нею. Клацнувши пальцями, він тихо розпорядився привести на терасу свого старшого сина Сартака. Юнакові було лише вісімнадцять, але він вирізнявся допитливим розумом, що робило його гідним співрозмовником для славного внука Володаря всесвіту.

Можна було не сумніватися, що Сартак з’явиться на поклик без зволікання, охайно одягнений, умитий і намащений пахощами. Не те що двоє інших синів, які звикли валятися в ліжку до полудня, а потім, навіть не сполоснувши заспаних фізіономій, іти до обіду. Зате обидва перевершували старшого брата в перегонах, стрільбі з лука і єдиноборствах. Згодом Батий мав намір зробити їх своїми головними полководцями, призначивши Сартака радником. Багато років поспіль ним був Субедей-богатур, поки ангел смерті Ульгень не забрав його у верхній світ. Одноокий старий не даремно називав себе відданим псом самого Чингізхана. Розмовляти з ним було все одно що пити криничну воду посеред спекотної пустелі. Після його смерті Батий відчув себе зовсім самотнім. Не було поруч людини, здатної осягнути розумом усю велич його задумів. Хіба що рідний син, якщо часто пояснював йому суть речей – пояснював детально й дохідливо.

Обернувшись на звук кроків, Батий доброзичливо усміхнувся й поманив Сартака до себе. Той схилився в шанобливому поклоні, перш ніж наблизитися, і, як і батько, зіперся на перила з білого булгарського мармуру.