Тарас Орлик - Данило Галицький

– Як ми, – докинула Тетеря і, побачивши кулак, показаний Гордієм, затулила рота долонею.

– Його тесть виручив, Рюрик Київський, – вів далі Никодим. – Земель йому виділив, грошей дав, військом допоміг. Облаштувався Роман, половців побив, із поляками здружився, став силу набирати. Угри злякалися, на мирову пішли, Галич повернули, а там брат-гадюка помер, так що Волинь теж Романові дісталася. І вийшло нове князівство, Галицько-Волинське, найбільше і найбагатше на Русі. Роману на тому заспокоїтися б, а він вирушив у Люблін воювати. Там і згинув. І залишилося в нього два спадкоємці…

– Як по писаному говорить, – схвалив Гордій, звертаючись до Тетері.

Але, замість того щоб розділити його захоплення, вона сплеснула руками:

– Ой, лишенько! Ми ж про корову за розмовами геть забули. Тож нам і тельбуха завалящого не дістанеться!

Чоловіки, перейнявшись її хвилюванням, теж схопилися з трави і, поступово переходячи з кроку на біг, потрюхали в бік дороги. Однак поспішали вони даремно. Від корови залишилася сама пляма крові на узбіччі, що не встигла всмоктатися в землю. Ні шкури, ні хвоста, ні хоча б копит.

– На підводі відвезли, – визначив Гордій, показуючи на слід колеса, що прокотилося червоною калюжею. – Не стали тут обробляти.

Усі троє розчаровано дивилися в далечінь. Там угадувалися піші фігури, але возу давно і сліду не було.

– Поїли свіжинки, – пробурмотів Никодим з образою людини, якій щось пообіцяли, а потім обдурили.

– Ой, лишенько! – знову вигукнула Тетеря. – Ми ж добро своє без нагляду кинули. Покрадуть усе.

Не змовляючись, вони побігли на берег, де залишили торбинки, взуття і верхній одяг. На їхнє щастя, ніхто не встиг побувати біля вогнища. Тільки борсук, що зазіхнув на недоїдки, кинувся навтьоки, метушливо підкидаючи жирний зад із коротким хвостом.

– Стільки сала втекло, – побідкалася Тетеря. – Невдачливе місце. Ідемо звідси.

– Так, мабуть, час, – погодився Никодим.

– Спершу Іванка з Лушкою дочекатися треба, – заперечив Гордій. – А ти поки що розповідати закінчи, бо цікаво дуже. Що Романові спадкоємці? Кажеш, двоє їх було?

– Один чотирирічний Данило, другий дворічний Василько. – Никодим почав неспішно намотувати на ногу онучі, готуючись узутися перед дорогою. – Їх бояри звести зі світу надумали, ось матінка їхня і втекла до польського короля Лешка Білого. Він не був дурнем і взявся кинуте до рук прибирати, а хлоп’ятам лише два міста віддав – Тихомль і Перемишль.

– Іванку! Лушко! – загорлала Тетеря, якій стало нудно.

Гордій невдоволено поморщився, скоса поглядаючи на неї.

– Як же Данилу Галич повернути вдалося? – поцікавився він.

– Хитрість ляха згубила, хитрість і жадібність, – відповів Никодим, постукуючи взутою ногою. – Він, щоб самому не воювати, новгородського князя Мстислава Удалого закликав: візьми Галич приступом і мені віддай.

– І що? Узяв Мстислав?

– Узяти ж бо він узяв, – сказав Никодим, усміхаючись, – але віддавати Білому не став. Він Галич законному спадкоємцеві повернув.

– Данилові?

На знак згоди Никодим нахилив голову.

– Іванку, Лушко! – надривалася Тетеря. – Куди ви поділися? Час іти!

– Щось не чув я, аби новгородці щедрістю славилися, – сказав із сумнівом у голосі Гордій.

– Зате хитрощів їм не позичати, – усміхнувся Никодим. – Мстислав свою дочку Анну за Данила віддав. Поріднилися і заодно союз уклали. Відтоді Данило і княжить у Галичі. І скажу тобі по честі, іншого такого мудрого і справедливого правителя немає на Русі й не було. Суд вершить як Соломон.

– Хто-хто?

– Іванку! Лушко! От бісові діти!

Не витримавши, Тетеря попрямувала в той бік, де сховалася молодь.

– Привели до нього одного разу двох матерів, які немовля поділити не могли, – заговорив Никодим, не уточнюючи, Данила він має на увазі чи Соломона. – Одна каже: «Моє дитя», – друга: «Моє». Кричать, сваряться, одна одну звинувачують. Тоді велить він немовля розрубати надвоє і віддати сварливим жінкам, кожній по половинці.

– Та ти що? – жахнувся Гордій. – Це ж навіть уявити страшно. І як язик повернувся наказати таке?

– Ти почекай, ти дослухай спершу… Ось одна кричить: «Правильно, нехай рубають, щоб нікому не дісталося!» А друга каже: «Ні, віддайте їй, вона мати». І в сльози. А він з трону на неї показує: «Ось справжня мати, вона на дитину свою зглянулася. Другу ж женіть геть і побийте її камінням, гадюку потайну, щоб не кортіло їй на чуже зазіхати».

– Ох і голова! – захопився Гордій. – Я б довіку до такого не додумався.