Тарас Орлик - Данило Галицький

– Ідуть, – сказав Никодим.

– Що?

– Ідуть, кажу.

Простеживши за його поглядом, Гордій побачив Іванка й Лушку, що з’явилися зовсім не з того боку, куди вирушила шукати їх Тетеря. Тримаючись за руки і пригинаючись під зеленим верболозом, вони пройшли берегом, піднялися по схилу і зупинилися навпроти чоловіків. Переглянулися. Дружно вклонилися до пояса і знову випросталися, усміхнено поглядаючи одне на одного.

Гордій і Никодим теж переглянулися – ошелешено.

– Ми попрощатися прийшли, – сказав Іванко. – Далі вдвох підемо. Тільки я і вона.

– Хіба вам з нами погано? – запитала розпашіла й захекана Тетеря, що бігом повернулася на стоянку.

– З вами добре, тітко, але удвох краще, – відповів Іванко, глянувши на похнюплену Лушку.

– І хто ж так вирішив? – поцікавився суворо Гордій.

– Удвох домовилися.

– Як же ти міг із нею домовитися, коли вона німа як риба?

– Вона не німа, – сказав Іванко, не зводячи очей з Лушки. – Зі мною говорить. Тільки пошепки.

Лушка, далі дивлячись у землю, кивнула. Щоки в неї були малинові й такі гарячі, що волосинки, які вибилися, тремтіли, як біля вогню.

– Ти не будеш кривдити її? – слізливо попросила Тетеря, яка встигла тричі перехрестити молодих.

– Нібито я не знаю, – відмахнувся Іванко. – Сам сирота, розумію що до чого.

Він і Лушка ще раз уклонилися старшим, подякували їм за все добре, попрощалися і, не озираючись, рушили до дороги. Іванко йшов трохи попереду, ведучи Лушку за руку. У своєму полотняному сарафані, коротко підстрижена, вона видавалася зовсім іще маленькою дівчинкою.

– Господи! Захисти їх, – бурмотіла Тетеря, хрестячи дві постаті, що віддалялися. – Не найкращий час кохатися знайшли. Як же вони тепер без нас? Наздоженімо, чоловіки. Разом підемо.

– Не хочуть вони разом, – буркнув Гордій, у якого раптом так засвербіли очі, що довелося аж протерти їх пальцями. – Удвох хочуть. Хай ідуть. Може, щастя своє знайдуть.

– Це під Батиєм?

– Не бувати тут Батию, – упевнено сказав Никодим. – Не дійде він сюди.

– Звідки знаєш? – засумнівалася Тетеря.

– Я не знаю, я відчуваю. Ось… – Заплющивши очі, Никодим потягнув носом повітря, набираючи повні груди. – Тут дихається інакше. Повітря інше. Волею пахне. А там… – Він обернувся на схід. – Там згарища, тухлятина, сморід болотний. Тартарам саме роздолля. Але не нам, людям вільним. Ми тут жити будемо, як раніше жили, до ординців. Нам хани не указ.

– Отже, зупинимо їх? – запитав Гордій, повільно підводячи зосереджений погляд.

– Із Божою допомогою, – кивнув Никодим.

– Так у тартар теж, мабуть, свій Бог є, – обережно промовила Тетеря.

– Хай Батию своєму моляться, – відрізав Гордій. – Він їм замість Бога.

Закинув торбинку на плече і першим попрямував у той бік, куди хилилося все ще яскраве сонце, яке, утім, уже поступово холонуло.

Чоловік, чиє ім’я вселяло світу жах, як мор, потоп або чума, зовні не мав грізного вигляду. Борода в нього не росла, вуса ставали помітні лише поблизу, брови були підголені та здавалися підведеними вугіллям, на лівій вилиці танцювали веселі різнокольорові вогники від самоцвіту, що бовтався у вусі. Плоске, жовте, набрякле обличчя можна було б сприйняти за жіноче, якби не очі – страшні та злегка божевільні, як у вовка в клітці. Знаючи силу свого погляду, він не витрачав її марно; наказуючи, дивився вбік; але якщо вже гляне пильно, якщо упне немиготливий погляд в очі співрозмовника, то тут недовго й заціпеніти.

Військової зброї Батий давно не носив, вважаючи за краще одягатися в яскравий китайський шовк, що пестить шкіру ніжніше від жіночих пальчиків, верхи намагався не їздити через хворобливі відчуття в задньому проході, але був ще в розквіті сил, розумових і фізичних, як личить володареві половини світу.

Підкорити весь світ Батий не прагнув. Йому було достатньо родючих західних земель, населених дужими, але м’якотілими чоловіками і принадними білошкірими жінками, здатними працювати, народжувати й догоджати воїнам. Батий не був жадібний. Захоплені родючі землі й чужоземні міста, набиті скарбами від льохів до самих дахів, він збирався поділити між синами від старшої дружини Боракчин-хатун. Нехай простягаються їхні улуси до великого моря, у якому спить ночами сонце, а далі не треба – там панують вічна темрява, холод і смертна туга.

Щоб досягти своєї великої мети, Батиєві зовсім не обов’язково було особисто брати участь у походах. Після взяття Києва він майже не покидав своєї ставки на березі Ітиль-річки. Його новий палац стояв на вершині білого, як зимовий сніг, пагорба, навколо якого спішно зводилася столиця Золотої Орди – Сарай-Бату.