Леонiд Смiлянський - Михайло Коцюбинський

Але мусить же прийти полегшення!.. I воно приходить. Знову вдаються до серцевих лiкiв. Вiн немов повертається до життя. Бiль уже менше непокоїть. Потроху регулярно спить. Приходить кращий знавець серця доцент Стражеско. Вiн слухає серце хворого, пульс… На його обличчi задоволення. Вiн хвалить серце хворого i обiцяє Коцюбинському дозволити незабаром трохи сидiти в лiжку.

А проте лiкарi не були впевненi в сталому полiпшеннi стану хворого. Не було пiдстав розраховувати на тривале вiдновлення нормального кровообiгу. Серцевi припадки завжди починалися несподiвано.

Та хворий уже бадьорiшає. Все це йому набридло. Нишком вiд лiкарiв вiн пiдводиться на лiжку i дозволяє собi посидiти цiлих пiвгодини!.. В його руках – записна книжка. Крила його фантазiї знову мiцнiшають.

Заходить вiдвiдати знайомий професор, i Михайло Михайлович викладає йому глибокi, яскравi думки про людину, що самiтно вмирає в госпiталi, намагається боротися з агонiєю i – головне – сама. Нiхто не приходить, щоб її розрадити, полегшити її конання. Це – вiн не про себе. Це фантазiя. Це звичка людини постiйно думати, дивлячись на кiнчик свого пера.

Тепер вiн – як над мiру чутлива фотопластинка, що готова вiдбити все довкола, навiть те, чого нiколи не побачить звичайне людське око. Але в цих чотирьох стiнах немає вражень. Вiн почуває себе бiдним на враження i щиро признається в цьому своїй Маринi.

В цi днi в нього прокидається до неї особлива, незвичайна нiжнiсть. Вiн мрiє про її приїзд до Києва… Хоч на одну годину побачити її в себе тут, наговоритися, бо скiльки вже мiсяцiв вони не мали цього маленького щастя. Але все це майже неможливо. I вiн пише їй листи, часто, з трудом, лежачи в лiжку. Листи до неї носить на пошту клiнiчний фельдшер Гурiй Микитович. Для неї, для свого почуття вiн добирає слова, якi не вживалися мiж ними за всi вiсiм рокiв їх дружби. Може, в цих листах – частина його творчого почуття?..

I в них вiн уже не тяжко хвора, майже п'ятдесятирiчна людина, що виборює собi в життя бодай рахованi днi. Вiн – нiжний, палкий друг i коханець, щиро вiдданий своїй подрузi.

I вiн спiшить закiнчити тут, у хвилини самотностi, свою лебедину поему про сонце, море, кохання… Воля, казкове море, образ коханої хвилюють, зачаровують ув'язненого й закутого сонцепоклонника. Тяжко бути непевним завтрашнього дня. А вiн не знає, чи пощастить закiнчити «На островi»… Пароплав вiдпливає i з ним – вона, незнайома красуня з очима-фiалками… Женуть угору свої передсмертнi стрiли агави, що немов спали перед цим багато рокiв. Завтра розквiтнуть вони пишно, щоб потiм погаснути назавжди… Кохана недосяжна, як недосяжне його щастя.

I коли друзi майже силомiць забирають в нього незакiнчений ще рукопис, вiн, не вагаючись, дописує: Ave, mare, morituri te salutant note 3 Леонiд Смiлянський. «Михайло Коцюбинський » .

Вчора вперше засiдала нова Державна дума. Коцюбинський нетерпляче жде години вiдвiдування хворих у клiнiцi. Про що говорять сьогоднi в Росiї?

Рiвно о третiй з'являється Чиж. Вiн приносить новi газети i коробку мармеладу. Михайло Михайлович, нiяковiючiї, дякує.

– Ну, що чути в мiстi?

Чиж поринає в крiсло i крутить рукою вус. В Коцюбинського добрий настрiй, i вiн радо пробачить приятелевi його непристойний анекдот. Але не встигає Чиж розкрити рота, як до палати вривається Граблянський.

– Як, ви вже тут?! – здивовано i розчаровано гукає вiн до Чижа.

Вiн хотiв перший прийти до Коцюбинського. Поки Чиж вигадує для Граблянського мiцну реплiку, той захоплено вигукує, вимахуючи газетами:

– Читали?.. Це ж майже наша перемога!.. Чиж насторожується. Його дошкульний дотеп не злiтає з уст. А Граблянський уже не зважає нi на що.

– Ви ж лише уявiть: нащадок святого Афанасiя Лубенського – голова Державної думи!.. Родзянки – старовиннi козацькi полковники!.. Василь Iванович Родзянко, сотник хорольський, пiдписував чолобитну Павла Полуботка, був наказним миргородським полковником. Був у шведському полонi цiлих сiм лiт, за що й дiстав вiд Данила Апостола нагороду селами i людьми. А Михайло Петрович Родзинко у вiйнах проти Наполеона був ад'ютантом у Коновнiцина, потiм полковником гусарського принца Оранського полку, був i командиром Лубенського гусарського полку, потiм дiстав чин генерал-майора… Тепер Михайло Володимирович Родзянко – голова четвертої Думи!..

– Але ж цей нащадок святого Афанасiя Лубенського був головою й третьої Думи… – нервуючись, спиняє його красномовство Коцюбинський.

– Був, то що ж?.. Це ж один iз старовинних українських родiв. Що ви маєте на увазi?