Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

— Пане Домбровський, а що ви сказали жінці, що вона вам гроші віддала? — Сіраковський прагнув удосконалювати свій талант управлінця.

— Що, що… Що чоловіка до війська заберу, бо податки погано сплачує… А хто ж до війська хоче, коли війна в країні йде? Дурних нема — ліпше заплатити; живий хлоп іще заробить…

Батько й син Потоцькі через вікно карети роздивлялися Белз: маленькі дерев’яні хатинки тулилися одна до одної обабіч довгих покручених вуличок, политих нечистотами й помиями. Помітно вирізнялися три сектори забудови: польський — відносно багатший, єврейський — найбільш щільний і скупчений, і український — найбідніший. Обдерта дітлашня галасливою юрмою бігла за каретою: «Нєх жиє пан Потоцький!.. Нєх жиє пан Потоцький!..» Станіслав Щенсний порився в кишенях і звично сипнув через вікно жменьку дрібних монет — дітлахи горобцями кинулися в дорожній бруд.

— Не треба привчати голоту до подачок. Мусять знати, що все працею має даватися, а не з пана сипатися, — Франц Салезій був незадоволений щедрістю сина. Щенсний зніяковіло хитнув головою й засвоїв іще один урок. — А он туди, туди й туди не шкодуй, — батько рукою показав на костел, дерев’яну синагогу й греко-католицьку церквицю. — Бо як є вони, то люди мають причину залишатися тут надовго: спільна віра — то велика сила, і вже є їм навколо чого об’єднуватися. А ти сам знаєш, що з людьми ниньки скрутно: повибивали, повирізали, а ні — то самі повтікали… А хто тобі робити буде? Щоб жили ти й твоє майно, люди, люди мусять бути коло тебе… Та основне — щоб були під тобою: щоб, коли гуртуються, проти тебе не йшли… Тому в овець пастух правильний мусить бути — от йому, сину, і вартує дати, і вже тоді отару поведе, куди ти схочеш і скажеш… — стяглистий і скупий Франц Салезій переставав бути таким, коли на кону стояли важелі впливу на свідомість людей. Інтуїтивно чи ні, але був він, як сказали б нині, і талановитим медіа-магнатом (щоправда, усного як на той час медійного простору), готовим фундувати будь-що, що гарантувало б йому потрібний вплив на людей, хай би навіть церкву сатаністів, аби та лишень мала працездатну паству, здатну платити податки… Та на той час її ще не існувало. Щоправда, діяв тоді її солідний міні-прототип — орден єзуїтів, так зване «суспільство Ісуса», уся мораль якого стояла на хамелеонських цінностях «акомодативи», тобто пристосування до обставин або в тлумаченні основних релігійно-етичних вимог, або навіть у скоєнні будь-якого злочину «в ім’я вищої мети» — слави Божої. Члени ордену мали право ходити в цивільному одязі, шпигувати, відмовлятися від клятв Божих; могли чинити будь-які дії на користь католицькій церкві… І за отим сухим «будь-які дії» ховалися страшні й цинічні злочини, якими «біла й пухнаста» офіційна церква вимощувала собі широкий і багатий шлях… А генералом ордену єзуїтів був «чорний» папа з пропискою у Ватикані, тож діяв на благо й зі святого благословення «білого» папи…

Отець Ігнатій з ордену єзуїтів був частим гостем у домі Потоцьких: умів давати господарям дуже слушні й помічні поради, які, щоправда, не треба було чути всім святенницьким вухам, а то вжахнулися б… За це отримував щедрі пожертви на заснування нових кляшторів [11] Католицький монастир. ордену в Галичині. Та не тільки єзуїтів підтримував магнат: жертвував кошти на будівництво вірменської церкви в Могилеві Подільському, костелу Бернардинів із кляштором у Кристинополі, на костел у Настасові та численні греко-католицькі храми — дотації на будівництво храмів різних конфесій сягали десятків тисяч злотих на рік.

— Схи-и-изма-а-а-а-тик! — з бічної вулички долинув звірячий крик, і звідти прямо на панську карету вибіг переляканий захеканий хлоп у понищеному ремісничому фартушку, а за ним — троє розпашілих чолов’яг теж у фартушках, з палицями.

— Що то таке діється? — грізний окрик старого Потоцького змусив усю процесію сповільнитися.

— Ваша милосте, — упав на коліна замучений чоловік, — убити… убити мене хочуть…

Старий пан вийшов із карети, пильно вдивився в обличчя кожного.

— Що маєте сказати на своє виправдання?

Переслідувачі, заскочені новим поворотом подій, стояли, переглядаючись.

— На коліна перед паном, бидлото! — втрутився гайдук супроводу.

Усі прийняли позу смирення, але пояснення давати не наважувалися.

— Ти! Говори! — наказав Франц Салезій наймолодшому: молодість завжди більше скаже — язик іще нестриманий…

— Він ціни спустив… Замовлення наше забрав… партач…