Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

— Д-дякую, тату… Я… я старатимусь, — вирівняв поставу й погляд молодий Потоцький.

— От і добре. А я тобі помічника дам — Кароля Сіраковського. Він тебе навчить у житейських ситуаціях розбиратися: уже довго мене в секретарях слухає — підкувався.

— Дякую, татку… А як там мама?

— О-о, мама… Керує маєтком, як апостол Петро раєм… Виставу до Великодня готує, просила тебе привезти, бо там головну роль для тебе пан Вольф приберіг.

— О, а вистава про що? — Обличчя Станіслава Щенсного випогодилося й засяяло щастям.

— Не вникав, сину. Навколо такі вистави з такими закрученими сюжетами щодня творяться, що й у страшному сні не побачиш…

Посланці Потоцького прибули на млин. Холодна вода була на весняному підйомі й гарними потужними потоками спадала з дерев’яного колеса. Під млином на возі сиділо двійко обідраних хлопів із кількома мішками збіжжя: чекали сигналу мірошника, бо той щось там долагоджував. Перелякані появою військових, чоловіки злізли з підводи й нервово зам’яли шапки в порепаних руках.

— Що, люди закінчилися чи зерно пропало? — поцікавився Сіраковський.

— Та ні, люди є, Богу дякувати, — непевним голосом обізвався молодший, — ледве зиму всі протягнули… Ото з цілого села назбиралисьмо, між усіма й борошно поділимо…

— Аби лишень людям до кропиви молодої дотягнути, а худобі — до паші, — долучився до розмови старший.

Хоча ситуація з податками з млину й прояснилася, Домбровський не бачив себе в ній, а його егоцентрична натура прагнула самореалізації або як військового, або як просто фізично сильного хлопа — байдуже, але щоб комусь-таки було добре: чи йому, чи його господареві.

— Ти, Каролю, тут побудь, а я порозглядаюся, може, ще що цікавого побачу…

На пагорбі неподалік від млина двоє малюків бавилися, пасучи гусей; смішно брикали козенята біля прив’язаної кози… Цікаве було нижче за течією: молодиця в припіднятій спідниці, звабливо виставивши ноги, стояла у воді й полоскала білизну. «Оце воно — те, що треба», — пришпорив коня Домбровський. За шумом води жінка не помітила появи вершника й вправними рухами продовжувала вимочувати білизну, плавно й ритмічно похитуючи стегнами; повні груди вивалювалися з розстебнутої сорочки; білявий кучерявий пушок на шиї розвівався вітром. У Домбровському прокинувся жеребець, і він прагнув свого: весна ж…

— Пані мірошникова?

Заскочена зненацька жінка аж випустила з рук одежину, і речі понесло потоком.

— Так, прошу ясновельможного пана, — намагалася поривчастими рухами вирівняти спідницю й заправити груди.

— Доброго дня, пані. Маю для вас не дуже добру новину: вашого чоловіка ми забираємо аж у Кристинопіль, проштрафився він перед паном… — Домбровський зробив театральну паузу.

Жінка, для якої побачити такого гарно вдягнутого військового біля своєї садиби було рівноцінно сходженню архангела Гавриїла на грішну землю, раптом почула новини, як від чорта. Вона остаточно втратила розуміння дійсності: спочатку похапала повітря ротом, видаючи якісь незв’язні звуки, а потім упала перед полковником на коліна.

— Пане-панусику, Христом Богом прошу: не забирайте мого чоловіка! Діти, діти маємо… пропадемо, пропадемо без нього…

— Що ж ти можеш мені запропонувати? Може, я б тебе і послухав, — гнув свою жеребцеву лінію Домбровський.

— Маємо, маємо що дати — аж шість злотих є, принесу… принесу зараз, — намагалася підвестися молодиця.

— Цього мало буде… — спинив її полковник.

— Боже, не маю більше… Козу візьміть… або гусей…

— І цього мало буде…

— А що ж, що ж іще-е-е?! — схлипувала жінка.

— Як вгодиш мені ліпше, ніж своєму хлопові, то, може, і шести злотих стане; навіть коза твоя з гусьми залишаться вдома.

— Ні, ні… то не по-божому… — з широко розплющених синіх очей потекли вже сльози відчаю.

— Як не можеш «не по-божому», то буде по-людськи, — нетерпляче кинув вояка.

— Так, пане, я… змо-о-о-ж-ж-жу.

— І не вий мені тут, вставай…

Під найближчим деревом нещасна, схлипуючи, тремтячими руками зняла одяг. Домбровський хтиво облапав і вим’яв груди — тверді, покрутив соски; оглянув рот; хляпнув рукою, як коняку, по сідницях.

— Файна, з холєри файна, — відкрив свій вхід до раю й попхав голову жертви вниз, собі між ноги. — А тепер давай, старайся, тільки дуже старайся… І вважай там із зубами, а то виб’ю…

Назад посланці Потоцького їхали в доброму гуморі: Сіраковський — бо не треба було їхати по вбогих халупах, а Домбровський — через те, що, як справжнісінький вовкулака, удовольнив свою тваринну хіть повним приниженням жінки мірошника, ще й забрав останні гроші сім’ї.