Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

Одночасно став Вишкіл центром відновленого після вересневих боїв УССтрілецтва. Він займав села: Розвадів, Веринь, Надітичі і Рудники. З початком березня 1917 р. відійшли на фронт під Куропатники шість вишколених сотень, а до весни 1918 р. було в Вишколі знову два і пів куреня боєздатних стрільців. Крім фахово-військової праці, було там також буйне ідейно-духове життя. Курси неграмотних, наука рідної історії і географії, широка національно-освідомна робота в сотнях, інтенсивна праця Пресової Кватири, виступи стрілецької оркестри, товариські гутірки і дискусії – були також важним виховним чинником. Тут постали також одні з найкращих стрілецьких пісень Р.Купчинського, Л.Лепкого і М.Гайворонського. Після відходу от. М.Тарнавського в поле, командантом Вишколу був пполк. К.Слюсарчук, а після нього от. Г.Коссак і пор. С.Краснопера.

З початком листопада 1916 р. сталася в Австрії великої ваги політична подія, яка мала вирішальний вплив на дальший розвиток української політичної думки та яка спричинила надзвичайний відрух серед УССтрілецтва, закріпляючи остаточно його протиавстрійську ідеологію.

4 листопада австро-угорський і німецький уряди проголосили утворення самостійного польського королівства, а австрійський цісар Франц Йосиф І своїм патентом доручив прем'єрові міністрів Керберові виготовити законопроєкт про поширення автономії Галичини до таких розмірів, які тільки можна погодити з приналежністю її до австрійської держави. [124] [122] ВСВУ з 12 листопада 1916, ч. 124, подає повний текст цісарського патенту. Галичина мала бути цілковито відокремлена та перейти у становище майже федеративної складової частини Австрії. Центральний уряд і парлямент у Відні не мали мати ніякого впливу на внутрішні справи Галичини та не могли контролювати її польської адміністрації. Усе те означало передання українського народу в Галичині під повне панування поляків та грозило великою небезпекою для національного розвитку галицьких українців. Поляки мали стати виключними панами над усім українським життям, а українці не могли відкликатись до вищих австрійських політичних інстанцій.

Австрійська влада засвідчила цим конкретним фактом про своє дійсне відношення до української справи, зігнорувавши ті всі політичні постуляти, які український народ підносив багато десятків років. Від початку війни до останніх часів вона робила представникам української політичної репрезентації численні обіцянки і запевнення про поділ Галичини на український і польський автономні краї. Коли згадаємо про заяву прем'єра Штірка з 7.ХІ.1915 р., який сказав, що під проводом цісаря відбулася коронна рада, на якій вирішено, що після війни наступить поділ Галичини на окремі національні автономні краї, то в світлі тих фактів, акт 4 листопада являється документом політичного цинізму та типової австрійської перфідії.

Листопадовий акт був поважним ударом для льоялістичної політики деяких українських провідників, які репрезентували українську справу перед державними колами у Відні. Вони були надто великими оптимістами щодо відношення Австрії до українців та піддавали ті опортуністичні настрої українському громадянству. Цісарський патент скомпромітував остаточно їхню політику в опінії українського суспільства.

Але з другого боку ще тяжчим ударом був цей злощасний акт для самого українського суспільства. Найскромніші надії, які зв'язував український народ зі своїми великими жертвами в тій війні, перекреслено одним махом. Запанувало загальне розчарування. Утворилась політична ситуація, яка викликала велику ідейно-політичну кризу, що вимагала негайного вияснення та розв'язки.

Загальна Українська Рада на своєму засіданні 6 листопада рішуче запротестувала проти рішення австрійської влади про будучу долю українського народу в Галичині, без відома та співучасти його законної репрезентації та проти її виразної волі. Українську суспільність візвано до національної консолідації та скріплення організації усіх активних сил нації.

На знак протесту президія ЗУРади зложила свої мандати. Провід політики галицьких українців перейшов до Парляментарної Репрезентації, якої головою вибрано посла Юліяна Романчука. Та УПРепрезентація не відзискала серед українського громадянства довір'я, втраченого проводом ЗУРади, бо не змінила своєї політики супроти Австрії. Традиція льоялістичної політики залишилась аж до останньої хвилини Австрії.