Николай Капустянский - Похід Українських Армій на Київ-Одесу 1919

9.VІІІ. Тютюнник і 5-та Галицька бригада прожогом ускочили в Жмеринку, але ворожих панцерникїв і слід прохолов. Вночі ці панцерники пробились через галицькі частини на північ. На 10.VІІІ. галичани переслідують ворога на Вінницю.

Які ж причини неповного успіху під Жмеринкою? На мою думду, хоча 1-й корпус було і добре скеровано на північ від Жмеринки, і його бригади билися завзято, але наступ ведено занадто широким фронтом. Зовсім не було нездійснено заради зосередження гро своїх сил на важливішому пункті атаки. Чи не краще було б не розгортатися так широко, а наступати зосереджено, направивши на переправи значний кулак (не менше, як дві бригади), який би не тільки мав силу зруйнувати залізницю, але й міцно опанувати переправи на р. Буг та витримати навалу червоних під час їхнього відвороту на північ.

Тому, здається, було б доцільніше доручити безпосередню атаку Жмеринки з фронту лише Тютюнникові: Він діяв досить енергійно, що видно з того, що взяв до полону 450 людей і розпорошив цілу ворожу частину. В той же час кинути гро 1-го корпусу (три бригади) на Браїлів або Демидівку і ними міцно осісти на переправи через Буг.

Далі, 8-го ввечері бій стихає. Наш великий успіх не розвивається. Правда, протягом цілого дня точилися вперті бої і військо дуже втомилося, але не менш знемігся й ворог, а проте, червоні цілу ніч працюють під сильийм вогнем з нашого боку.

Здавалося б, що треба було напружити всі зусилля й провадити, бодай сильними авангардами, дальший наступ і вночі. А в дійсності вночі большевики взяли верх над галичанами, виявивши більше бойової енергії, й усунули їх із шляху свого відвороту. Проте, розпорядження НК ГА на 10.VІІІ. цілком доцільні. Взагалі, Галицькі частини билися вперто та відважно, але вони ще не призвичаїлися до большевицької тактики. Характер боротьби з панцерними потягами їм не досить відомий. Вогнева сила сімох панцерників велика, і стримати їх досить важко.

Марш-маневр Запорожців і бої за Вінницю.

Запорожці трохи спізнилися і скупчилися на північний схід від Вінниці лише 9.VІІІ. ввечері, цебто тоді, коли Жмеринку було вже захоплено й червоні мали змогу евакуювати через Вінницю рештки різного майна із своєї Жмеринської бази.

Що ж до цього спричинилося? Від району скупчення Запорізької групи до Вінниці 108-110 верст; рахуючи по 28 верст переходу за добу – 4 переходи, по 25 верст теж 4 переходи, бо останній день перед атакою Вінниці дивізії могли зупинитися на півпереходу від неї, щоби зранку тієї ж доби розпочати саму атаку. На переднівку досить однієї доби – разом 5 переходів; цебто, на 8.VІІІ. – атаку, – такий розрахунок робив Начальник Штабу – отаман В.Тютюнник.

Беремо трохи обережніший розрахунок: по 22 версти – 5 переходів, одна переднівка – разом 6. Отже, 8-го кінчався маневр, 9-го вже можна й атакувати. Старшини Генерального Штабу і вважали правдоподібним наступ 3апорожців не пізніше, як 9.VІІІ. Треба ще брати під увагу умови можливости руху частин, використання на місцях підвід; що значно полегшує й прискорює марш. Це – мова цифр.

Тепер – бойові умови. Цілком зрозуміло, що успіх маневру Запорожців залежав від скорости руху й несподіванки для червоних удару на Вінницю. З одного боку, млявий марш відкриває наші карти й дає червоним час ужити відповідних заходів, щоб відбити наш маневр, з другого – комбінований одночасний удар і на Вінницю і на Жмеринку дав би найкращі наслідки.

Отже, бойові умови вимагали так само скорого руху, до того ж ШДА підкреслював, як зазначено вище, щоб Запорожці прискорили марш. Крім того, командирові групи надіслано інформації про час атаки Жмеринки.

Треба зазначити, що під час маршу ворог не чинив нам опору, бо большевицьких частин не було на головному шляху наступу Запорожців, і лише 9.VІІІ. під Вінницею 6-та дивізія здибала й розбила поодинокий відділ червоних, а тому й з цього боку не було затримки для руху. Так само не було сильної погрози і з півночі; лише біля Хмільника перебував невеличкий большевицький відділ. І все ж Запорожці трохи спізнилися – перевтома Запорізьких дивізій, що протягом двох місяців не мали змоги відпочити і хоч трохи впорядкуватися, змушувала командира групи й начальників дивізій використати багатий район Лятичівського й Літинського повітів і дати своїм частинам переднівки, щоб вони могли відпочити фізично і морально. Людність цих районів прихильно ставилася до наших мучеників і радо допомагала їм усім потрібним. Постачання Запорізької групи також використовувало місцеві засоби й майже цілком забезпечило свої частини одягом і взуттям. У самому Лятичеві було закуплено біля 2 тисяч пар чобіт. Забезпечення з тилу годі було сподіватися. Такої «буржуазної» звички не було ні у нашого Військового Міністерства, ні у Постачальників.