Павел Скоропадский - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918

8 серпня 1918 р. Українська Держава і Всевелико Військо Донське уклали договір, який містив взаємне визнання суверенітету і незалежності, визначав спільні кордони (попередні межі Катеринославської, Харківської й Воронезької губерній з відступом від них на користь України в районі Маріуполя) і право влаштування на них митниць і взаємопостачання (з України — ліс і металовироби, з Дону — продовольство і мастильні речовини).

До остаточного забезпечення цілісності території України і Дону від північної загрози визначалася тимчасовість перебування донських військових формувань по залізничних лініях Чортково — Ліски — Поварило.

Українське населення на території Дону і особи, що народилися в області Дона, на території України діставали гарантію прав своєї мови, національної школи і культури нарівні з іншими громадянами.

Обидві сторони зобов'язалися не укладати падалі шкідливих для інтересів одна одної угод з іншими державами та «узброєними організаціями».

Щодо вільного транзиту, товарообміну, митних і фінансових відносин, створення комісій з урегулювання питань Донецького басейну з метою збереження його господарської єдності передбачалося укласти окремі угоди.

28 травня 1918 р. для проведення переговорів до Києва прибула кубанська делегація, яку очолював Голова Кубанської Законодавчої Ради М. Рябовол (у П. Скоропадського — Рябов). Делегація мала на меті заручитися політичною та військовою підтримкою Кубані Українською Державою в боротьбі з більшовиками. З червня 1918 р. Україна щомісяця надсилала на Кубань озброєння та інші військові матеріали. Не менш важливою для Кубанської делегації було питання про приєднання Кубані до України. Проте, враховуючи негативне ставлення до цього керівництва Дону і Добровольчої армії, з місця ця справа не зрушила.

16 листопада 1918 р. між Кубанським Краєвим Урядом та Українською Державою була укладена угода про торговельні та консульські відносини.

На клопотання Українського Національного Союзу гетьман у серпні 1918 р. дав дозвіл на формування з добровольців кадрів старшин і підстаршин Окремого Чорноморського коша. Осередок коша спочатку знаходився в Києві, з жовтня — у Бердичеві. На час антигетьманського повстання кіш нараховував 85 старшин, 137 підстаршин, 1380 козаків, мав 4 гармати.

Алексєєв Михайло Васильович (1857–1918) — військовий і політичний діяч, генерал від інфантерії російської служби.

Під час Першої світової війни — начальник штабу Південно-Західного фронту, головнокомандуючий військами Північно-Західного фронту, з серпня 1915 р. До лютого 1917 p.- начальник Штабу Верховного Головнокомандуючого, потім — військовий радник Тимчасового уряду.

Після жовтневого перевороту в Петрограді створив у Новочеркаську «Алєксєєвську організацію», яка стала ядром Добровольчої армії. З 31 серпня 1918 р. — верховний керівник Добровольчої армії і голова «Особливої нарада». Помер 8 жовтня 1918 р. у Катеринодарі.

Легіон Українських Січових Стрільців був сформований в серпні 1914 р. для боротьби за українські національні інтереси і як зав'язок майбутнього сучасного українського війська, за ініціативою Головної Української Ради. Для керівництва легіоном було утворено Українську Бойову Управу.

Легіон формувався і поповнювався виключно з добровольців, які не піддягали призову до австро-угорської армії. Командування обмежило його чисельність 2,5 тисячами стрільців.

Протягом Першої світової війні Легіон УСС діяв у складі 55-ї австро-угорської дивізії. Увійшов на територію України разом з австро-німецькими військами після укладення Брестського миру, брав участь у боях з червоними загонами на півдні України.

Восени 1918 р. передислокований на Буковину. Після проголошення 1 листопада 1918 р. створення Захїдно-Української Народної Республіки став організаційним ядром її збройних сил — Галицької Армії і увійшов до остатньої як 1-а бригада УСС. Існував до травня 1920 р.

Головнокомандуючим австро-угорськими військами на території України був генерал-фельдмаршал фон Краус; його ставка містилася в Одесі.

За Центральної Ради призначалися на місця не генерал-губернатори, а генеральні комісари. Таким генеральним комісаром до Одеси (яка з округою за новим адміністративно-територіальним поділом становила окрему «землю») був призначений С. Коморний, колишній повітовий начальник в Галичині. Зіткнувшись з сильним опором політиці Центральної Ради, С. Коморний 26 березня 1918 р. виїхав до Києва і подав у відставку. За гетьманату він був призначений повітовим старостою Річицького повіту на Поліссі.