Иван Котовенко - Тринадцятий місяць - коментарі до роману

23)С. 288. Січеслав - місто, обласний і районний центр України, порт на Дніпрі; визначний індустріальний, науковий, культурний, спортивний центр України: металургійна, коксохімічна, ракетобудівна, металообробна та інші галузі промисловості, НВО «Південне», «Дніпро», Державний музей імені академіка Дмитра Яворницького, філія НСПУ, футбольний клуб «Дніпро» (кол. «Металург») тощо. У місті народились Герой Радянського Союзу Олександр Матросов, поет Михайло Свєтлов, державний і політичний діяч Юлія Тимошенко. Кол. Катеринослав (засн. 1776 р. фаворитом російської імператриці Катерини ІІ Потьомкіним на місці козацької слободи Половиця), центр Катеринославської губернії (з 1802 р.), 1926-2010 рр. - місто Дніпропетровське.

24)С. 288. Шевчук Валерій Олександрович - прозаїк, народ. 20 серпня 1939 р. в м. Житомирі в сім’ї робітника. Закінчив історико-філолософський факультет Київського уніерситету (1963). Працював у редакції газети «Молода гвардія», науковим співробітником Київського історичного музею. Автор книжок «Серед тижня» (1967), «Набережна, 12», «Середхрестя» (1968), «Вечір святої осені» (1969), «Крик півня на світанку» (1979), «Долина джерел», «Тепла осінь» (1981), «На полі смиренному», «Дім на горі» (1983), «Маленьке вечірнє інтермеццо» (1984), «Барви осіннього саду», «Три листки за вікном» (1986), «Камінна луна (1987). Перекладався на російську, білоруську, грузинську, естонську, молдавську, вірменську, казахську, узбецьку, польську, словацьку, угорську, болгарську, румунську, французьку, німецьку, чеську, серболужицьку, сербохорватську, англійську, литовську мови. Працює в галузі художнього перекладу. Виступає з критичними та літературознавчими статтями у періодиці. Дослідник і перекладач на сучасну українську мову творів давньоукраїнської літератури. Підготував до друку видання: «Аполлонова лютня. Київські поети XYII-XYIII ст.» (1982), «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XYI-поч. ХІХ ст.» (1984), «Антологія української поезії. Том 1. Поезія XI-XYIII ст.» (1984), «Сад пісень Г. Сковороди» (1968, 1972, 1980, 1983), «Твори І. Вишеського» (1986), «Літопис С. Величка» (1986-1987). Заслужений діяч культури ПНР. Член СП СРСР з 1967 р. (Див.: Письменники Радянської України // 1917-1987 // Біобібліографічний довідник // Автори-упорядники: В. К. Коваль, В. П. Павловська. - К., «Радянський письменник», 1988. - С. 659).

25)С. 291. Стаття 122 Кримінального кодексу УРСР «Мужолозство » - Мужолозство, тобто статеві зносини чоловіка з чоловіком , - карається позбавленням волі на строк до одного року або висланням на строк до трьох років. Те саме діяння, вчинене з застосуваням насильства або у відношення до неповнолітнього, - карається позбавленням волі на строк до п’яти років.

1)С. 299. « Начальником відділення призначити нашого працівника, який займається розробкою націоналістів по лінії 2-го відділу 5-го управління… » - начальником вказаного відділення у 2-му відділі 5-го управління КДБ СРСР було призначено П-ного П. С. (з УКДБ УРСР по Полтавській області), який при голові КДБ УРСР Голушкові М. М. 1988 р. повернувся в Україну і очолив 5-е управління КДБ УРСР. Генерал П-ний П. С. був останнім начальником 5-го управління КДБ УРСР (під час революційних подій 1989-91 рр. в Україні 5-е управління було перейменовано в Управління «З» - Управління захисту конституційного ладу). 1991 р. в складі Служби національної безпеки України (з 24 березня 1992 р. згідно з прийнятим Верховною Радою України законом про СБУ - Служба безпеки України) було створено Управління «Т» - захисту національної державності та боротьби з тероризмом. Першим його начальником став Бурлаков В. М., голова секретаріату Народного руху України, працював на посаді начальника Управління «Т» у 1992-1996 рр., звільнився у званні полковника.

2)С. 300. Махно Нестор Іванович (14.10.1888-25.07.1934) - український повстанський отаман, один із лідерів національно-визвольного руху в Україні 1917-1921 рр, визначний політик, військовий діяч, самобутній і талановитий воєноначальник; народився у м. Гуляй-Полі Олександрівського повіту Катеринославської губернії (тепер Запорізька область). Працював вчителем, у 1905 р. ознайомився з ідеями анархізму, 1906 р. став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщині. У 1906-1908 рр. за участь в експропріаційних акціях кілька разів заарештовувався поліцією. 1910 р. Одеський військово-окружний суд засудив Махна до смертної кари, яка незабаром була замінена довічною каторгою. 1911-1917 рр. - ув’язнений Бутирської тюрми у Москві. Після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. Махно у березні 1917 р. повернувся на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став головою волосного земельного комітету у Гуляй-Полі, головою профспілки деревообробників та металістів, одним із засновників Селянської спілки. Створена Махном місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам. Наприкінці 1917 - початку 1918 рр. сформував «Селянські вільні батальони революції», які на початку діяли як загони місцевої селянської самооборони від нападів російських козачих військ з Піденно-Західного і Румунського фронтів, що територією України йшли на Дон для з’єднання з військами генерала Каледіна. Наступ у березні 1918 р. німецько-австрійських військ (після укладення Берестейського миру) примусив Махна виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові та Москві. 1918 р. Махно знову повернувся в Україну. Об’єднавши «вільні батальони» з повстанськими загонами Полтавської, Харківської і Херсонської губерній, розпочав боротьбу проти каральних загонів гетьмана Павла Скоропадського, які намагалися відновити поміщицьке землеволодіння. 1918 р. уклав угоду з керівництвом Директорії УНР, яка виявилася недовготривалою, після чого загони Махна перейшли на бік більшовиків і разом з червоноармійцями захопили Катеринослав (нині місто Січеслав). Був нагороджений орденом Червоного Прапора РСФРР (за номером другим). Невдовзі внаслідок конфлікту з більшовиками полишив Катеринослав, 31.12.1918 р. війська УНР під командуванням Самокиша звільнили місто. З 1919 р. розпочав боротьбу проти денікінців, військ Директорії і Антанти. Очолював стрілецьку бригаду у Першій задніпровській дивізії під командуванням Дибенка. Ідейне обґрунтування махновського руху у 1918-1920 рр. здійснювала анархістська організація «Набат», що висунула лозунг проведення «третьої соціальної революції». Її метою було створення свободи для індивідуальнго селянського господарства, демократичного самоврядування місцевих громад та їхньої максимальної незалежності від центральної влади. Програмні виклади ідеології і практики махновського руху публікувалися у виданнях (на початку російською мовою, потім - українською) «Путь к свободє» (Гуляй-Поле), «Набат» (Київ), «Анархіст-Повстанець» (Полтава), «Шлях до волі» (Катеринослав) та ін. В умовах протиборства двох сильних противників в Україна намагався стати «третьою силою» поряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовистських органів влади втілити політику «воєнного комунізму», проводити продрозкладку, насильно створювати перші колективні господарства та комітети бідноти викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовистських настроїв у махновських військах. У червні 1919 р., об’єднавшись з армією отамана Миколи Григоріїва (Григор’єва), відкрито виступив проти радянської влади. На початку вересня 1919 р. завершив переформування своїх загонів, які було перейменовано в Революційну Повстанську Армію України (РПА, близько 80 тис. вояків). З літа 1919 р. вів переговори з Симоном Петлюрою про спільну боротьбу проти більшовистської влади та денікінців, що завершились укладенням 20.09.1919 р. у Жмеринці договору між командуванням Армії УНР і Революційною Повстанською Армією; у серпні Махном було укладено уманську угоду з 1-ю бригадою УГА. Протягом вересня-жовтня 1919 р. війська Махна вели бої проти Денікіна, знищуючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти Махна денікінське командування було вимушене кинути свої кращі сили на чолі з генералом Я. Слащовим і отаманом А. Шкуро. У 1919 - на початку 1920 рр. проти повстанців були стягнуті великі сили радянських військ під командуванням Й. Якіра. Частини РСЧА вели бойові дії не тільки з загонами Махна, а й проводили жорстокі каральні операції проти місцевого населення, що співчувало махновцям. Махно відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовистської влади. Під час наступу військ барона Вранґеля (вересень-жовтень 1920 р.) Махно знову пішов на зближення з більшовиками і 02.10.1920 р. у Старобільську уклав воєнно-політичну угоду з командуванням Південного фронту (командувач М. Фрунзе). Під час Перекопсько-Чонґарської операції РСЧА війська Махна першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Вранґеля радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало рішучу ліквідацію частин свого недавнього союзника. З 1920 по 1921 рр. Махно вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовистської влади, здійснивши ряд повстанських походів по Озівському узбережжі на Дон і Поволжя. Після розгрому військ Махна жителів сіл на Гуляйпільщині, які співчували махновцям, було виселено до Сибіру, на їх місці утворено колонії переселенців, на деяких землях - кібуци, які функціонували до 1941 р., у 1947-1948 рр. організовано виїхали до Палестини, де взяли участь у налагодженні колективного сільського господарства держави Ізраїль. 28.08.1921 р. Махно разом з 77 бійцями перейшов дунайський кордон з Румунією. Деякий час жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У 1923 р. був заарештований польською владою. Під час судового процесу (1923 р.) був звинувачений у веденні перемовин з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалося питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УСРР. «За неясністю доказів» був звільнений. Махно з сім’єю спочатку оселився в Торуні, згодом у Данциґу, де постійно перебував під наглядом поліції. 1925 р. переїхав до Парижа, жив у Венсені. Підтримував активні зв’язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався у пресі, видав ряд книг. Помер у Парижі, урну з прахом Махна було замуровано у Стіні Комунарів на цвинтарі Пер-Лашез. 26.10.2011 р. прах Махна перепоховано у Києві на Аскольдовій горі у Пантеоні героїв національно-визвольної боротьби українського народу. Указом Президента України від 14.10.2011 р. Нестора Махна нагороджено орденом «За заслуги» 3-го ступеня (посмертно).