Богдан Лепкий - Полтава

— Ні, ні, досить! Не годиться доброго зловживати, — наскучить.

І гладила його по висках, ніби хотіла впевнитися, чи це він.

— А посивіла тая головка? — питалася.

— Не знаю. В зеркало не дивлюсь. Я не жінка.

— Треба дивитися, Андрію, треба. Наслідник гетьмана Мазепи мусить бути такий гарний, як він.

— Не дбаю.

— Треба, Ганна того хоче. Та чого це в тебе так темно? Невже ж вашу милість навіть на свічку не стати? Так скоро зубожів утікач?

— Чури будити не хочу, хіба дровець до печі докину.

— Докинь, Андрію, докинь, най подивлюся на тебе, чи постарівся, чи відмолод.

— Ні те, ні друге, — для тебе я все такий самий.

— Ах, як же ви легко брешете, мужчини!

— А жінки?

— Ми?.. Як Бог дасть, — і всміхнулася, а разом з нею всміхнувся до Войнаровського весь світ.

Скоренько поправив у печі і знову припав до неї. Вдивлявся в сині великі очі, в би; лиця, в діточу усмішку на устах.

— Чого так видивився на мене, не бачив мене?

— Як ти змарніла, Ганно! Тільки ті очі світяться…

— Як у вовчиці.

— Щось також! Такі великі, гарні, до Мотриних подібні!

Відтрутила його.

— Так йди собі до Мотрі! Для вас що найкраще — то Мотря.

— Ти її сестра.

— Так що? Вона Мотря, а я Ганна. Цілувати одну, а думати про другу, гарно так? По-лицарськи це? Це ж ошука!

— Та що це ти! — почав, але зона не дала йому прийти до слова.

— Так, так. Всі ви влюблені в Мотрю. І гетьман, і Чуйкевич, і ти — всі. Дурійка якась найшла на вас з тією Мотрею. Закрила очі руками і вдавала, що плаче.

— Але ж, Ганно, я люблю тільки тебе, люблю, що й виповісти не вмію.

— Бідний мій! Навіть балакати не навчили!

— А ти все до насміхів скора. Приманиш, а тоді насмієшся і відтрутиш. Сама не знаєш, чого хочеш.

— Знаю.

— Не знаєш.

— Знаю!.. Я хочу любові великої, сильної, як смерть.

— Власне, так люблю тебе.

— Ха-ха-ха!

— Цить!

І усміх угасив поцілуєм.

— Але тобі переслатися б треба. Ти втомлена.

— Не хочу спати. Жити хочу. Розумієш? Жити!

— Жити, — повторив глухо за нею.

— Пересидимо нинішню ніч. Добре? А може, ти сонний?

— Ні. Нас тут усіх безсонниця напала.

— Нечиста совість спати не дає.

— А в тебе яка?

— Це моє діло. Лиши мене!

— Але ж, Ганно!

— Йди геть! Йди, притулися до подушки, заплющ очі, може, Мотрю побачиш.

— Ганно!..

Довго не міг заспокоїти її. Схвильовані нерви гуляли. Ледве вблагав, щоб випила чарку вина дополовини, решту випив він, «щоб знати її гадки».

— І знаєш?

— Знаю.

— Які ж вони?

— Що це вино краще розгріває від моїх поцілуїв.

— А щоб ти знав. Поцілуї слаблять, а вино силу мені вернуло. І якщо ти мені не радий, то я знову можу сісти на коня і поїхати геть.

— Боже ти мій, я вже й забув, коли радів так, як нині, — з тобою.

Задумалася

— А коли-то ми в останній раз балакали на самоті? — спитала.

— Давно, — відповів, зітхаючи. — Ще за нашого першого життя.

— А невже ж то ми живемо вдруге? — питалася.

— Для мене перше життя було, поки ти не віддалася, — тоді прийшла смерть, а нині ми починаємо жити наново.

Відвернулася від нього:

— Не нагадуй, знаю сама!

— І любила його?

— Кого?

— Чоловіка.

Мовчала хвилину.

— Він був добрий.

— І чесний і хоробрий, знаю, знаю, але чи любила ти його, питаюся.

— Він пропадав за мною.

— А ти?.. Чому не відповіш на питання?

— Поміж мною і ним все наша перша любов стає.

Войнаровський задумався.

— І за мною вона теж, як тінь, снується.

— Мститься, бо ми зневажили її.

— Карає нас.

— Кажуть, гріх не любити того, кому присягала, а я гадаю, що куди більший гріх не присягати тому, кого любиш.

— Ти поповнила гріх.

— А ти, Андрію, ні?

Потонули в гадках… За дверми почувся шорох. Наслухували хвилину.

— Мабуть, дядькові якась гадка до голови прийшла, встав і записав собі, щоб не забути дорана. В нього це часто буває.

— Якби не та булава, не боліла б голова.

— Хто її запопав, той спокій попроїдав.

— А все ж таки для неї ви жертвуєте усім. Для неї й ти, Андрію, жертвував нашою любов'ю.

Хотів перечити, виправдуватися, — не давала.

— Ах, кинь ті викрути! Знаю, гетьман шукав для тебе жінки між княжними, та не без твоєї згоди.

— Може, — а асе ж таки я не вженився донині, а ти — Обидовська.

— Бо Обидовський сватів прислав, а Войнаровський тільки гарні слівця підсилав до мене. Мусіла я волю батьків сповнити.

— Як Мотря.

— При чім тут Мотря? Мотря нікого не любила, лиш свою мрію, химеру, а я любила тебе й люблю. Не перебивай. В ту пору, коли тобі грозить небезпека, хочу бути при тобі, не так, як Мотря, що Чуйкевича з гетьманом пустила, а сама залишилася в Батурині, Бог вість чого.