Богдан Лепкий - Полтава

— Бо сумна наша доля, Андрію… — і задумалася. — Але на те ми й українське жіноцтво, — додала по хвилині.

– В тім-то й наша біда, — завважав він. — Скити вас поривали, десять давали за доброго коня, всякі погані азіати лізли до нас, як безроги в город, і рили.

— І риють.

— Всяка наволоч дика ловила вас, як рибу в неводи, набирала повні судна й везла до Кафи, до Генуї на світові торги, за добрі гроші продавала, бо ви гарні й вірні… Тільки й вашої слави.

— Тільки нашої слави.

Замовкли, ніби думками побігли по шляхах минулого, і згубилися на них, і не могли себе знайти. Аж знайшовши, зраділи й обіймалися очами.

— І що? — спитала вона.

— Що?.. Пригадалося мені одно оповідання… Відкашельнув, нервово погладив чуба і розказував:

— На берегах німецького моря чув я його.

— Кажи.

— На острові, що Ругія зветься, по другому боці від Аркони, над берегом стояла висока скеля. Під тою скелею у печері морські розбишаки жили. Нападали на кораблі багатих купців, вбивали їх і долилися добичею.

Сказавши, задумався, ніби жалував, що почав оповідати.

— І що дальше? — спитала, й зіниці її спалахнули нараз. — Кажи ж бо!

— Одного разу прибрали вони до рук корабель якогось франконського купця. Цей поміж жемчугами та золототканими паволоками, поміж бісерами й ізмарагдами віз перлину, від усього цього узороччя собі дорожчу, — дівчину варязьку, чудової краси.

— Знаю, знаю, — мало не сплеснула в долоні. — ї ватажок, добувши той корабель, кинув дівчину в море, — правда?

— Ні, Ганно. Послухай. Він при поділі добичі челяді своїй віддав усі скарби, всі жемчуги й паволоки золототкані, а для себе лиш тую дівчину оставив. Човном удвійку до печери з корабля вертали. Була ніч. Імлою вповивалося море. Він одною рукою веслував, другою горнув її до себе. Кріпко… Не пручалася. Давала робити з собою, що хотів. Аж нараз похитнувся човен, сплеснула хвиля і…

— І дівчина кинулася в море!

— Не вгадала. Це він коміть головою полетів, друлений її сильними руками.

Ганни веселе лице споважніло. Поранкова зірниця хмариною затягнулася.

— А гарний він був, цей ватажок піратів? — спитала зітхаючи.

— От бачиш, які ви! Чи гарний був? Тобі жаль його, а вона не жалувала. Для неї він був ворог, що поневолював її.

— А купець — ні? Чому ж вона його не вбила? Це ж був купець, що невольницями торгує, може, й старий, і поганий, а ватажок, все-таки ватажок. — Бо тамтого не могла вбити, а того могла і вбила.

— А чи вернула до своїх?

— Про те вже казка не балака, але на всякий спосіб не осталася в неволі, і як поневолив її хто навіки, то хіба море, стихія, щось велике і непереможне.

Ганна не вдоволилася тією відповіддю. Як цікава дитина, питалася дальше.

— А може, Герта взяла її до себе і жрекинею у своїм храмі зробила9

— Ти і про Герту чувала?

— Чула чи читала.

— Правда, вас і по-німецькому вчили. От бачиш, понятливі ви, багаті, гарні, а яка ваша доля?

— Ти нині, Андрію, мабуть, лівою ногою з ліжка встав, таке щось сумне розказуєш і сердишся. Не таким я тебе застати сподівалась, не таким! — докоряла йому, а він цілував її холодні руки і заспокоював:

— Ані лівою, ні правою. Ганнусю, бо я зовсім не лягав. Зжахнулася.

— Не треба того робити. Не треба. Дай мені руку, що більше такої дурниці не зробиш. Вам тепер годиться бути виспаними, сильними, на все готовими. Безсонниця знесилює тіло, робить його охлялим, а в безсилому тілі і дух не бодрий. Як же ви діло поведете?

— Прикажи снові, щоб на кождий твій заклик прийшов. Ночі такі довгі, а думок так багато, як мухи в пекарні влітку, так вони тобі в лобі гудуть. Збожеволіти можна… Зніжніли ми, Ганно, спаніли. Не маємо того гарту, шо треба. Тут треба людей давніх, жилавих, щоб не чули болю, щоб серце вміли жменею зціпити: «мовчи!» А ми того не вміємо, Ганно. Ми вже європейцями стали, а за порогом Азія. Там ще скити, гуни, фіни, монголи, все перемішане, як у відьминім казані, з котрого тобі вискакує не чоловік, а прямо чортячий пасинок якийсь, антихрист, як каже народ.

— Крячеш, Андрію, крячеш.

— Радніше б я, Ганно, соловієм співав, але не можу. Перед дядьком бадьорого вдаю, перед Орликом у личині ходжу, а так хоч перед тобою хочу душу відкрити, бо ти для мене була все образом щирості. Сама щирість. Ти щирість, а Мотря загадочність. Вечірня й рання зірниця… Не знаю, звідки ви такі гарні взялися, хоч зітхай і молися до вас, до одної після суєти цілоденної, а до другої на заранку днини… А яка ваша доля?