Богдан Лепкий - Полтава

Пусив волю уяві, і — вона несла його заячими слідами.

Заячі сліди на білих снігах, великих, безконечних, як на Сибірі… Як на Сибірі…

І нараз почув, що мороз перебіг йому по спині. Здригнувся і широко відкрив повіки.

Перед двором почувся тупіт кінських підков, кількох верхових причвалало. Мабуть, поспішалися сильно, бо аж до хати чути було, як сопіли коні.

Щось незвичайного… І нараз захотілося спати. Кинутися на ліжко, накритися з головою і, не дожидаючи новин, положитися.

«Ні. Не годиться. Треба довідатися, що таке». Почуття обов'язку побідило втому. Хотів вийти на подвір'я, але між тим хтось, не стукаючи в двері і не питаючися дозволу, увійшов у його квартиру. Войнаровський глянув. Перед ним стояв молодий козак. В темній світлиці годі було пізнати, хто це такий, бо багрові блиски тільки чоботи його золотили.

Козак був невеличкий ростом, кожушок з футряним, високо, поставленим ковніром закривав лице, чоботи на шведський спосіб, геть поза коліна, сильно засніжені, — більше нічого не завважав Войнаровський. Та що це за сміливість, в таку пізню пору вдиратися до хати, де ночує гетьман! Хто того козака впустив, де була сторожа? Як вогники, займалися й гасли питання.

А може, це підступ який, заговір?

Коли б не те, що боявся розбудити гетьмана, подзвонив би на чуру, а так підступив тільки до загадочного гостя і півголосом спитав:

— Ти хто? Гість мовчав.

— Ти хто? — повторив голосніше і підступив ще кроком ближче, майже лице в лице.

Замість відповіді почувся силуваний регіт:

— Ха-ха-ха!

— Цить — гетьмана розбудиш!

— Ха-ха-ха! Та й налякався пан Андрій!

Пан Андрій?.. Це знайомий голос. І Войнаровський ухопив дивного гостя за оба рамена, силкуючись вглянути йому в очі.

Але гість відвертав від нього голову.

— Що за простацький звичай так нахабно поводитися з людиною? Плі конфіданс, ке ля знайоманс, — руки геть, мосіє Войнаровський!

Голос був хоч змінений, але знайомий. Невже ж це?..

І Войнаровський не втерпів. Обличчя з ковніра, як горіх з лушпини, добув, глянув і аж зжахнувся: перед ним стояла Обидовська.

— Ганно!

— Андрію!

Зніяковіли. Радість, здивування, тривога…

— Ти звідкіля?

— З другого світу.

— Ради Бога, тихіш, бо дядька збудиш. До кого прийшла, пощо?

— До тебе, щоб… — нараз захиталася і мало не звалилася з ніг.

Войнаровський вхопив її на руки і заніс на фотель, на котрім сам перед хвилиною сидів. Не пручалася, не боронилася, давала з собою робити що хотів. Порозтинав щільно защібнутий кожух, поздирав рукавиці зі стулених, мов з леду витесаних рук, вхопив чарку і насилу вливав крізь дрібні, зціплені зуби те вино, що для його наготовив був Кендзеровський.

Гостя все ще не давала знаку життя. Чи з великої втоми обімліла, чи продрогла і в теплій хаті в обморок попала, чи по дорозі на москалів наскочила і ранено її?

Того останнього боявся Войнаровський найгірше. Пальцями по вбранню і по тілі перебігав, але нігде сліду кулі, ані ніякої рани, на щастя, не завважав.

Хотів кликати Кендзеровського, та понехав ту гадку. Гетьманський покоєвий набігався весь день і, мабуть, спить так твердо, що його й добутися нелегко, а до того, хто його зна, може, приїзд пані Обидовськоі треба буде в тайні тримати?

На всякий спосіб незручно, щоб її застали в квартирі Войнаровського, серед ночі та ще обімлілу. Бог вість, які чутки пішли би по таборі…

Засунув двері від сусідніх світлиць і вискочив на ґанок. За хвилину вернув з повними пригорщами снігу. Рощібнув сорочку й натирав снігом груди.

— Ганно, ради Бога, що тобі? — благав, припадаючи до неї.

То снігом тер, то поцілуями розгрівав дрібні студені руки.

— Ганно, Ганнусю!

А вона голову безсило на поруччя поклала, тільки дві хвилі золотистого, буйного волосся пахучими струями поплили.

Від тих пахощів п'янів… Щось забутого, чарівного, навіки втраченого верталося до нього, хтось пісню в його душі співав, від якої збожеволіти можна, хтось дурманом напував його…

Забув про похід, про короля Карла, про дядькову булаву, про весь світ і прилип своїми гарячими устами до її студених. Спинився час, світ оповився блакитним туманом, — нічого не було.

— Це ти, Андрію?

— Я, Ганно, як тобі?

— Добре, краще й не треба.

— А може, тобі ще вина.

— І без вина я п'яна. Стривай, не йди! А то зі мною знову станеться щось таке погане, — полечу кудись. Але ж бо перестрашився пан Андрій!.. Прости!

— Що це її, Ганно! — і знову її уст хотів своїми шукати.