Євген Гуцало - Голодомор

Вже перед досвітком стихає гроза, настає запаморочлива тиша, а страху не меншає.

— Ти щось чуєш?

— Не чути.

— І я не чую.

Сонце, встаючи над селом, наче колесом розпеченим вкочується в їхню хату. Павло Музика з жінкою ходять від вікна до вікна, виглядають надвір, на садок, на дорогу. Блищить прибита дощем земля, опалий цвіт сніговою піною біліє на зеленій траві, з гілля скрапують краплі. Ніде нікогісінько. Чоловік дивиться на жінку, жінка дивиться на чоловіка, далі він бере сокиру обіруч — і до сіней. Втягуючи голову в плечі, Марія ступає слідом: коли порішать — нехай удвох.

Не встигли відчинити двері, а тут — Юстина перед порогом, де тільки й взялася, наче всю ніч простояла. Від несподіванки Павло Музика замахується сокирою, а сусідка як закричить:

— Не вбивай!

Блідий, весь у дрижаках, господар опускає сокиру.

— Ти що тут забула?

— Прийшла подивитися, чи ви живі,— бубонить Юстина.

— Живі, то хочеш нас поїсти?

— Хай господь сохранить… Питаю, бо до вас уночі хтось підкопувався. Я з двору оце побачила — яму вирито під комору.

І рукою показує на причілок хати, а там, як поглянули, то й не одну яму вибуртовано.

— Може, ти й копала? — визвірився Павло Музика.

— Не плещи казна-що, бо де я силу візьму для такого… То влізли злодії в комору чи не влізли?

Острашливо подалися в комору, тримаючи сокиру напоготові. Поглядалися по голих кутках. У коморі навіть мишами непахло.

— Дурні злодії,— мовить Павло Музика. — Не знали, що тут підлога з дощок, от і не влізли. Якби хтось з близьких сусідів, то знав би, авжеж. А так, либонь, не з нашого кутка.

— Ти там знаєш, з якого кутка. Давай позасипаємо ями, поки Галя ще спить, а то дитина й так перелякана до смерті. Хай не бачить, хай не знає, що нас чекало цієї ночі.

Галя бачить, як по узбіччю дороги, по зеленому споришу котиться людська голова.

У цієї людської голови є — й немає губів, повибивано зуби, замість носа зяє провалля, очі видавлено, щоки обгризено, вуха обкусано, лоб у басаманах і рубцях, а волосся позлипалося в мички. Дорогою йдуть люди, але хоч би хто-небудь подивився на відірвану голову, ніхто не дивиться, бо, либонь, не бачить. А голова то навпроти одного дворища спиниться, то навпроти другого, наче хоче звернути, але не звертає, котиться далі, залишаючи на спориші кривавий слід.

Чия ж це голова, чия?

Зрештою, людська голова спиняється навпроти їхнього обійстя. Покотиться далі чи не покотиться? Ні, звертає до них і вже по трапі сунеться, приминаючи й залишаючи вогнисті цяти.

Та це ж хрещена, здогадується Галя.

Ото хрещена чекала-чекала на свою хрещеницю, не дочекалася — та й сама подалася провідати. Як же вона вкотиться сюди, бідкається Галя, це ж треба хутчій звестися й двері повідчиняти. Встигає чи й не встигає Галя так подумати, як людська толова вже вкочується до хати просто через зачинені двері. Галя не годна повірити, що людська голова вкотилася через зачинені двері, але двері ж і не рипнули, а голова вже в хаті!

Галі страшно й хочеться тікати, але як тікатимеш, коли це хрещена мати навідалася в гості! Славна ж вона буде похресниця у своєї хрещеної матері, коли зараз утече від неї.

— Здрастуйте, мамо, — вітається Галя. Й сама не чує свого голосу. Є в неї голос чи нема? — Як добре, що ви прийшли.

Рвані губи в людської голови ледь ворушаться, поміж вибитих зубів сіпається клапоть язика, а метка Галя здогадується, що каже хрещена. Авжеж, хрещена каже:

— Здрастуй, дочко… А чого ж ти не приходиш до мене?

— Я приходила до вас.

— А де ж я була? Чом тебе не бачила?

— Не застала вас у хаті.

— Я ж із хати ні ногою… Де ж я була?

Галі бачаться собаки на цвинтарі, клубок розлючених собак…

— Не знаю, — шепоче.

— То хоч поцілуй свою хрещену. Чи я вже така страшна стала, що гидуєш?

— Та ви славні,— шепоче,

— Славна? То поцілуй.

— Нездужається мені,—марудиться Галя в ліжку. — Ніяк не зведуся.

— А чи не брешеш, дочко?

— Не брешу, — бреше Галя.

— То я сама поцілую тебе.

— Ой, нема часу в мене… Часу нема, бо мені ще на небо треба вспіти… Вогню нема в хаті, щоб у печі розпалити… Я з неба дістану.

Галя зводиться в ліжку, мацає пальцями стіну, дістає до стелі. До стелі, яка здається їй небом, а де ж тут вогонь-зірки? Пучками водить, хоче намацати, а нема, аж ген-ген трохи далі. Тягнеться — й дістає зірку з неба, й зовсім та зірка не пекуча, а холодна.

— Дивіться, хрещена! — радіє з-під неба. Обертається, а хрещеної нема. Нема відрізаної людської голови в хаті. А стоїть мати Марія, прийшла знадвору, дивиться на дочку з темним жахом у зболених очах.