— Беріть, усе ваше, нічого не треба мені, тільки дайте хлібця, — знову за своє Текля.
— То ти признаєшся чи не признаєшся, псяюхо?! — сікається Павло Музика.
— Та ж з гамазею забрала, з гамазею… Гамазей стоїть над яром, вода підмивала й підмивала землю, аж поки вимила яму під стіною. А це ж коло мене, то я все бачу.
— Ти в гамазей залазила?
— Де б я залізла в гамазей, коли замок на дверях… Вода від яру підмила, то почало сипатися в глиняники. Я оце подалася в глиняники по глину, а там цього добра валяється в баюрі повнісінько. Гріх, щоб пропадало, то я згорнула — й до вас оце зайшла.
— То ж колгоспний гамазей.
— Хто ж каже, що не колгоспний? Авжеж, колгоспний.
Марія хитає головою:
— Як до колгоспу зганяли людей… Тоді в мене цю сорочку забрали. В кого яку вишивку знаходили — забирали. Щоб усе було колгоспне. І в отой гамазей позаносили. З тих пір більше не бачила, звісно. А тепер побачила — й серце облилося кров'ю. Погляньте на це вишивання — там зогнило, там струхлявіло.
— Усуспільнили, — бурчить Павло Музика.
— Га? — наче прокидається Текля Куйбіда.
— Кажу, усуспільнили.
— Горенько, та й годі,— тулить Марія сорочку до грудей. — Скільки горя того — не видно кінця й краю.
— Там у гамазеї така діра в стіні — ще випаде, навіть злодіям залазити не треба… А коли сорочка ваша, то беріть. І що хочете беріть.
— Ану позбирай оце все — гримає Павло Музика. — Все це лахміття!
Текля Куйбіда стає навкарачки, збирає, складає. Хотіла щось би втямити, але не тямить, і голову втягує в плечі, наче боїться удару.
— Забрала? А тепер неси!
— Куди нести?
— Неси туди, звідки принесла… А я не хочу, щоб Шпитальний та Яремний мене посадили. Посадили за тебе. Я не брав, я не крав, то чого маю сидіти за оце… за колгоспівське. Неси.
— Таж зогниє і зотліє там, Павле, — озивається Марія.
— А тобі що до того? Хай гниє і тліє… Колгоспівське!
— Твоя ж сорочка…
— А я кажу, що сорочка теж колгоспівська. Хай зогниє і зотліє. Віддай!
Павло Музика вириває в жінки свою вишиту сорочку — й тицяє Теклі Куйбіді:
— Бери! Йди!
Плаче Марія, плаче й далі за сльозами більше нічого не бачить. А коли розплющується, то нема в хліві ні чоловіка, ні Теклі Куйбіди, з клумаком того гіркого вишивання, мовби все приснилося — й тепер пече голову та сушить думки.
Дід Карпо Гнилоквас вишневим пужалном стукає в хрестовину вікна — й прислухається. Тихо. Заглядає в шибку-морок у хаті, як і надворі. Наче не тільки надворі, а й у хаті накрапає дощ, наче сіру хмару завіяло під стелю.
— Домко! — оглядається на город і на садок. — Домко…
Чи спить, чи нема?
Загрібаючи кривими ногами землю, дід Гнилоквас іде в хату, бо діло своє знає.
— Домко! — вже в хаті.
Нікого. Морщачись від нудотного запаху, Гнилоквас ступає до квітчастої завіси, що відгороджує куток, і смикає завісу вбік.
— О господи… Христина…
В кутку на вузькому дерев'яному тапчані, вкрита ряденцем, лежить жінка, стуливши руки поверх того ряденця. Пальці такі сухі й жовті, що застроми поміж них свічку й засвіти, — покійниця покійницею лежить. Підборіддя загострилося, ніс загострився, лоб скидається на дощечку, і все це обтягнуто жовтою шкірою, такою тоненькою, що торкнися пальцем — і проткнеш. Майже прозорі повіки затуляють очі. Мрець мерцем. Хоч би губи ворухнулися, хоч би сіпнулася брова.
— Готова… Христе, чуєш? Признайся, ти готова?
Христина мовчить.
— Так готова, дідько б тебе забрав.
Туманіючи головою, Карпо Гнилоквас лапає долонею по кишені, шукаючи куриво, але згадує, що й кресало, й тютюн забувся взяти, а тому досадливо крекче.
— Аж душа затерпла без тютюну… О, Домка!
Домка появляється в хаті несподівано, як божий дух.
Її наче вітром заносить — щупленьку та скручену, суху та легку, мовби то й не людина, а сама лише порожня шабатурка від людини.
— Я тебе кликав…
Домка не йде, а мовби в повітрі летить, бо її вгору підносить біла хмаринка, й та хмаринка — розпущена куделька її сивого волоссячка, схожого на пучок бабиного літа, й під тим пучком бабиного літа її очі видаються схожими лише на пару від очей — на блакитну розкосичену пару.
— Чого прийшов? — питає Домка. — Тобі тут нема чим поживитися.
— Та я так заглянув… До тебе.
— Чого до мене?
— Може, чарку поставиш!
І кахикає. Домка ошелешено дивиться на Карпа Гнилокваса, що горбиться перед нею корчем покрученого, вузластого коріняччя.
— Де ж я візьму? Нема.
Читать дальше