Орхан Памук - Біла фортеця

Допоки сонце на повну силу не розкинуло свого проміння, я взявся розповідати Ходжі про своїх рідних — батька, матір та братів, їх натуру, всіх, кого залишив у рідній країні, розповів, як знайти наш будинок, добре знаний в Емполі та Флоренції. Мені приємно було згадувати рідних, зупинився на їх зовнішньому вигляді, та так детально, що згадав навіть родимки на спині молодшого брата. Коли вів про це мову, було враження, що раніше вже це розповідав. Я щиро вірив у реальність свого довгого оповідання, однак пізніше, коли переказував падишахові чи писав цю книгу, здавалося, що я все вигадав. Чому так, важко сказати, адже я говорив чистісіньку правду: дійсно, моя сестриця злегка заїкалась, і одяг ми носили з купою ґудзиків, і пейзаж з вікна нашого будинку відповідав описаному. Коли закінчив, то подумав, що вдалося переконати Ходжу, ніби життя моє із запізненням він продовжить там, де я його увірвав. Обличчя Ходжі засяяло приязною посмішкою.

Ми мовчки, не поспішаючи, переодягнулися в речі одне одного. Я віддав йому персня й медальйон, який до цього часу не показував. У медальйоні я носив портрет бабусі та пасмо волосся нареченої, вицвіле від часу. Ходжа захоплено одягнув його на шию і вийшов з намету. Я не відривав очей від його постаті, що повільно розтанула у тумані. Починався новий день, мене ж зморювала втома, я улігся у ліжко Ходжі й полинув у сон.

Наближаюся до кінця своєї книжки. І, ймовірно, дехто з моїх розумних читачів, вважаючи, що історія вичерпала себе, уже давно закинув її. Був час, коли і я так вважав, написав і жбурнув у куток ці сторінки, щоб більше ніколи не повертатися до них. Тоді я прагнув писати оповідки не на замовлення падишаха, а для власної втіхи, хотів писати про любовні інтриги, які траплялися в далеких країнах, куди я мандрував як купець, безмежних пустелях чи холодних лісах, цю ж історію бажав викреслити з пам'яті. Власне, я й міг забути цей прикрий досвід, однак плітки та постійні балачки ускладнювали ситуацію, ба два тижні тому завітав один молодик з проханням не полишати книжки. Отож, я зважився завершити її, так як і планував, вона стала сенсом мого життя.

Щоб закінчити книжку, я сів за стіл, мені уявлявся човен з вітрилами, що з Дженетхісари тримав курс на Стамбул, дітлахи, які бавилися у саду поміж дерев оливи, запилений шлях, що вів до Гебзе. Взимку цей засніжений шлях був безлюдний, та навесні й улітку його наповнювали каравани, що мандрували до Анатолії, Багдада, Дамаска. Найчастіше ж ним, скрегочучи, проїжджали розбиті вози, інколи у вікні вимальовувався образ вершника, наближення якого я схвильовано очікував, однак він швидко проїздив геть. Я знав, що марно чекаю — ніхто до мене не зайде ні зараз, ні колись у майбутньому. Та я не скаржуся на самотність і не засмучуюся. Я навідкладав чимало грошей, поки працював головним астрологом, одружився, маю четверо діточок. Покинув свою роботу, пророкуючи, виходячи з набутої професійної інтуїції, що на країну випаде чимало горя. Я вчасно накивав п'ятами сюди, в Гебзе, ще задовго до того, як падишах з ордою рушив на Відень, до того, як негідники з його оточення, засліплені поразкою, відрубали голову астрологу, що посів це місце відразу після мене, до того, як скинули з трону падишаха, який обожнював тварин. Відійшовши від справ, я збудував собі цей маєток та оселився в ньому з дружиною, дітьми й кількома прислужниками. Одружився я ще за часів свого астрологування із зовсім юною дівчиною, яка цілком присвятила себе домашнім справам і клопотам про мене. Дружина не дорікала мені, отож я, сімдесятирічний дідуган, зачинявся у кімнаті зі своїми книжками, щоб мріяти, виливаючи все на папір. Я часто згадую, чимало думаю про Нього.

Проте перші роки я гнав від себе ці думки. Декілька разів падишах заводив мову про Нього, та, збагнувши, що це мені неприємно, переходив до іншої теми. Мені здавалося, що від цього султан тільки радів, однак час від часу цікавість давалася взнаки. Та я не збагнув, що саме цікавило падишаха. Спочатку він повторював, що не варто соромитися того, що левову частку знань та досвіду я отримав від нього. Як виявилося, падишах з самого початку зрозумів, що всі упорядковані книги, календарі, віщування, якими ми задобрювали його, були написані ним, а коли я зачинився у кімнаті з кресленнями проекту зброї, падишах зізнався йому, буцімто і сумнівів у нього не було, що це він сказав мені, адже завжди ділився зі мною всім, як і я з ним. Я відчув, що ми з падишахом обоє лукавили, хоча, зізнаюсь, після розмови падишах ще більше довірився мені. З усього було видно, що падишах розумніший за мене і все йому достеменно відомо, проте він грає, щоб маніпулювати мною. Мою приязнь до султана я пояснюю вдячністю за порятунок від оскаженілих військових, які зазнали поразки на болоті біля фортеці. Адже коли вони дізналися про втечу гяура, почали вимагати моєї страти. А як мені свербів язик розповісти падишахові всю правду, я чекав, що він поцікавиться, та марно. Як я сумував за ним…