Орхан Памук: Біла фортеця

Так минула зима. А навесні я дізнався, що паша, який вже декілька місяців не звертався до мене, з флотом вирушив у Середземномор'я. Впродовж спекотних літніх днів знайомі, зважаючи на мої митарства та нарікання на долю, розраджували мене, зауважуючи, що я маю непоганий заробіток завдяки лікарській практиці. А один із колишніх рабів, який багато років тому перейшов у мусульманство та одружився з місцевою, радив мені тікати. Невільника, від якого є користь, вони ніколи не відпустять на батьківщину, годуватимуть відмовками, як це було зі мною. Тож я зрозумів, що, прийнявши мусульманську віру, я отримую удавану свободу. Почала закрадатися підозра, що невільник своєю розмовою, можливо, провокує мене на одкровення, тому я сказав, що не маю жодного наміру тікати. Насправді ж намір у мене був, не вистачало сміливості. Всіх втікачів перехоплювали, щойно вони відходили на невелику відстань, їх жорстоко били, а потім у своїй камері мені доводилося лікувати цих безталанних.

Під осінь паша повернувся із походу. Гарматними пострілами він вітав падишаха, хотів улаштувати місту свято, як минулого разу, та з усього було зрозуміло, що тепер він повертався ні з чим. До в'язниці прибуло лише декілька бранців. Пізніше ми дізналися, що венеціанці спалили шість кораблів. Я шукав можливості зустрітися з полоненими, плекаючи надію дізнатись щось про батьківщину. Переважно серед новобранців-рабів були іспанці: мовчазні грубаси, залякані до смерті. їхні балачки зводились до благань про їжу та одяг. Лише на одному я зупинив свій погляд: він втратив руку, та не надію. Полонений розповідав, що одному з його дідів довелося переживати подібні випробування, та коли він врятувався, то однією рукою написав пригодницький роман, відтак цей теж плекав надію щось написати, коли все скінчиться, подібні думки додавали йому снаги до життя. Я згадував цього бранця, який, щоб жити, почав писати романи, тоді як іспанець хотів жити, щоб писати. Через деякий час у в'язниці спалахнуло інфекційне захворювання, яке забрало життя чи не половини бранців, мене врятували гроші, які я не скупився давати церберам, щоб сховали мене в окремій хижці.

Тих, що вижили, знову потягли на роботи. Я нікуди не ходив. Увечері мені розповідали, що водили їх аж углиб Золотого Рогу, і там вони виконували підсобні роботи у столярів, кравців, фарбувальників та інших майстрів, які будували з картону кораблі, фортеці та вежі. Потім ми дізналися, що паша женить свого сина на дочці головного візира і готується до пишного весілля.

Якось одного ранку мене знову покликали до паші. Я боявся, що напади астми відновилися. Паша, як сказали, був зайнятий, і мене посадили в кімнаті чекати. За декілька хвилин двері навпроти прочинилися і до кімнати зайшов незнайомець, старший мене на п'ять-шість років, я тільки глянув на нього й остовпів, мене пробрав жах!

Чоловік був надзвичайно на мене схожий. «Це був я!» — перше, про що я зміг подумати. Складалося враження, що я потрапив у чужу гру, і мене вводять через двері навпроти й кажуть: поглянь, ти маєш робити так, рухати руками ось так, а той інший, що сидить у кімнаті, мав дивитися на тебе саме так! Коли наші очі зустрілися, ми привіталися. Хоча я не побачив на його обличчі й натяку здивування. Відтак я вирішив, що незнайомець не надто схожий на мене, як здавалося спочатку. У нього була борода, я ж, зізнаюся, дещо призабув свій власний вигляд. Він сів навпроти, і тільки зараз до мене дійшло, що я вже більше року не зазирав у дзеркало.

Через деякий час відчинились двері, через які ввійшов я, і незнайомця покликали. Чекаючи, я прийшов до висновку, що це не просто майстерно спланований жарт, а результат моєї нездорової уяви. Не дарма останнім часом я все частіше почав бачити якісь незрозумілі, химерні речі. Мене не залишали дивні марення, схожі на втішну казку, ніби я повертаюся додому, всі мене зустрічають, потім раптом усе зникає, і я опиняюсь у своїй каюті на кораблі, прокинувшись від сну. Навіть пережите сьогодні мені здалося теж однією з тих казок, яка, втім, змогла реалізуватися; щойно я про це подумав, як двері широко розчинилися і мене покликали до зали.

Паша стояв дещо позаду чоловіка, що так був на мене схожий. Він наказав поцілувати поли одягу незнайомця і запитав, як справи, я почав було скаржитися на жахливі умови камери, говорити про те, що хочу повернутися додому, та він навіть слухати не став. Паша пам'ятав, що я дещо розумію в астрономії, інженерії, вивчав науки, його цікавило, чи розуміюсь я на порохівницях та піротехніці. Я не роздумуючи сказав, що так, хоча з погляду, яким паша обмінявся із незнайомцем, я зрозумів, що мені готують пастку.