Улас Самчук - Темнота

— Ах! — зойкнула Марія Олександрівна…

І після цього всі замовкли, і вечеря скінчилась.

То була ніч, велика ніч для братів Морозів. Зорі тієї ночі інакше світилися, вітер інакше віяв, земля інакше йшла своєю дорогою. Мало лишилося на спання для Івана, бо говорили і не могли наговоритися. І навіть Вірочка не могла заснути, а віршики мусіла продеклямувати і навіть про якогось зайчика-побігайчика заспівати. Дід Афіноген Васильович гордий був своєю ученицею, особливо коли вона вичитала віршик про «мову рідну», що було великою для всіх несподіванкою і навіть збентеженням. Мар'яна поважно затурбувалась і після наказувала Вірочці:

— Ти того вірша нікому не кажи більше! Чуєш? — Дівчина не розуміла, чому вона не сміє того віршика говорити, а мама не могла їй цього пояснити. Потім Мар'яна і на діда накинулась. — Що вам, — каже, — прийшло в голову дитину такого вчити. Не знаєте, що може з того бути? — Старий лише махнув рукою…

А потім всі, хто де міг, полягали спати… І не могли заснути, не могли втихомиритись. У кожного стільки споминів, стільки щастя. Ольга знов у «своїх» кімнатах — вікна, двері, витоптані помости, таке все знане і близьке. Оповідала Мар'яні про своє харківське мешкання, просила приїхати в гості. Доктор і Марія Олександрівна не могли знайти для себе місця. Стільки років тужили вони у цих кімнатах, але ось все минуло, і всі знов щасливі. Марія Олександрівна одно лиш благала дочку:

— Олюненько! Як хоч назви його, але не клич тим Октябрином! — Це про свого внука турбувалась вона. Ольга з нею погоджувалася.

— Ми ще звемо його Юрієм, — казала Ольга.

— О! Це зовсім інше! Ні, ні, дитино! Так не можна!

Але все таки всі полягали, і будинок поволі вмовкав. Ніч проходила крізь простір, крізь душі. Зорі жевріли у своїх висотах, степняк-суховій ворушив гіллям дерев. Останнє вікно в будинку згасло. Це лягла спати з молитвою за всіх своїх Марія Олександрівна.

Другого дня будинок Лоханських спорожнів зовсім, залишились тільки Левицькі, та Марія Олександрівна, та Сопрон. Останній додержав слова, не пішов на урочистість, поспав, погомонів про це, про те із старим Афіногеном, якого вони колись все лиш Афогеном кликали, згадали собі старе, давнє, колишнє, а потім Сопрон зібрався, причепурився і вийшов.

Там десь на радгоспних полях ішов похід великий з прапорами, транспарантами, портретами, серпами, молотами, п'ятикутніми зірками. Спереду повз трактор, попихкував димком і тягнув за собою довгу причепу з машкарами. Дівчата й хлопці співали пісень, музика грала Інтернаціонал. Похід тягнувся з Мошен через Білозір'я і Драбівку до Росі, де над річкою стояла кам'яна споруда, обвішана прапорами, портретами й написами. Говорили промови, плескали в долоні. Говорили про щастя й добробут всього людства на землі, говорили про майбутність цього великого краю. Говорили про надзвичайні досягнення Сталінської першої п'ятирічки. Говорили про електрику, про працю, про робітників…

А Сопрон Мороз ішов догори Каневом, знав це містечко, як самого себе, стільки років тут не був, кожна вуличка, кожний будинок, кожний камінь щось йому пригадували. І був здивований, коли побачив, як це містечко над Дніпром рікою, дуже змінилося. І те, і не те. Де ділись його крамнички веселі, барвисті, завішені товарами, оздоблені бравурними написами — «Парижській портной», «Европейская гостинница», «Салон мод»… Ті паркани свіжо-мальовані з анонсами про приїзд якоїсь надзвичайної прима-балерини Плевіцкої чи пречудесного цирку «Барі» з відомим кльовном Кольо; ті квітники з мальвами, рожами, жасміном, жоржиною; ті базари, завалені ряжанкою, бубликами, пиріжками, ковбасами, салом, горшками, забавками… І той хліб — усіх барв, усіх смаків. І нарешті той вічний гомін, де все, здавалось, сміялося.

Ось та, звана колись Дворянською, тепер перезвана Пролетарською, вулиця. Тут, видно, шалів той оркан найдужче. Навіть хідники зникли. По сходах і ліхтарях будиночку Демідова не лишилось і сліду. Ні лип, ні каштанів, ні акацій. Усе щезло.

Сопрон іде далі, шукає живого місця і не знаходить такого. Доходить до того будиночку, де колись знання здобував у шановного Афіногена Васильовича. Будиночок, здається, вгруз у землю. Від зелених, чепурних парканів, від лавиць, від клюмб з плеканими рожами не залишилось і спомину. Навіть чугунний паркан зник. Вигін підходить до самих стін будинку.

А найпаче дивує Сопрона собор міський. Він уже не вперше бачить такі явища. Таке сталося скрізь на цій землі, але ця старезна, міцна будова на тому лисому горбі, без вікон, без дверей, оббита, обдріпана вразила його надзвичайно. Де ділись чугунні довкруги ґрати, крислаті липи, буйні каштани, кучеряві акації. Зайшов у середину. Руїни, сміття, людський кал, а тут же вівтарі та престоли стояли.